Мій друг Жека оженив середнього сина – гуляємо вже третій день. Організм вже не витримує різних там бімберів, як вітчизняних, так і шотландських. Покинули ми наших молодят з їхніми друзями, взяли своїх благовірних та відпочиваємо у чудовій кнайпі, що біля Лук‘янівського СІЗО – перфектний заклад – рекомендую (хочете зекономити – звертайтеся, бо маю дисконтну карту).
Але спокійно пиво пити нам заважає телевізія, бо ж рідкокристалічний екран висить просто перед нами.
Загальнонаціональний канал «щось плюс щось» спочатку намагався нас змусити сміятися жартам двох істот, які заробляють бабло під виглядом двох бабусь. Намагання уникнути цих «жартів» і переключити канал на сусідній результату не дали – на сусідньому каналі, що належить найбагатшій людині країни, були ті самі два бабуся. Я б зрозумів, якщо це крутили на особистому каналі Льоні – відомого геронтофіла, а чому нам це нав‘язують? - Стріляй мене – не розумію. Вірніше розумію і від цього стає ще огидніше на все це дивитися.
Канал колишнього очільника Держкомітету з телебачення показував серіал про героїчну діяльність чекістів. На якомусь каналі з літерою «Н» традиційно був серіал про родину кацапських дебілів. На інших теле - хвилях українцю показували боротьбу СМЕРШу з україно-фашистським підпіллям, ще десь був костюмований бал у Венеції за участі московського середнього клясу, а на завершення нашого клацання каналами нам показали московську моду та репортаж з чемпіонату Росії з футболу у суміші з російськомовним Камеді та «самоіронічним» Файна Юкрайна.
Єдиний канал, який розмовляв сьогодні саме з українцями і саме українською був УТ-1 – вони демонстрували чергову серію про українських дисидентів. Суміш пива та сумних кадрів поневірянь української інтелігенції в радянські часи перевела нашу тиху, спокійну розмову у нервове русло.
Друг Жека перехилив черговий келих непатріотичного «Варштайнера» і спитав: А ось скажи мені: чому ветерани КДБ отримують пенсію в Україні на рівні з іншими пенсіонерами, а може навіть більшу? Ось гарант розповідав про роботу з архівами, які мають виявити ще живих винуватців Голодомору – їм же ж по 85 і більше років, а ці, хто дисидентів у психушки саджав ще й до пенсії може не дотягнули – «працюють» десь в апаратах. Їм за що пенсію платити, за вислугу років на користь «тюрми народів»? Чи за кількість виявлених ворогів радянської влади та комуністичної партії?
Ще три «Варштайнери» будь ласка.
Ладно, то пенсіонери, а ось чому компартія досі не заборонена? Чому на кожному мітингу коммі-вітрянок-регіоналів бачу московський триколор? Де наша служба безпеки? Вона взагалі працює на захист держави чи на збір компромату для оббріхування чергового конкурента чергового лідера нації? Саме в цьому загроза національній безпеці? Чи може все ж таки у активізації проросійських настроїв?
Я б як робив: вийшов з триколором на вулицю – відразу опинився у вагоні потягу, який йде на кордон з Московією. Там перетнув кордон під пильним оком наших прикордонників і припав до берізки чи до «куста рикити» над рікою.
А ми на це уваги не звертаємо, мовляв таким незвертанням ми країну об‘єднуємо. Тьху, не хочу я з ними об‘єднуватись, тим більше, що і вони зі мною не хочуть.
Запустив на своєму телеканалі російський серіал? – втратив ліцензію на мовлення. Бо нам потрібні власні, національні за змістом телеканали, а не ретранслятори московського «мила», нехай і з українськими субтитрами. Хто хоче дивитися російське, ну, не може людина без цього, то нехай купує сателітарку і дивиться омріяне 24 години на добу.
Все, все, ну, не сварися, люба, ми ще по кухлю і все. Ще два пива будь ласка.
Ні, ти мені скажи: як може здорова на голову людина спокійно дивитися на те, як в українському парламенті якийсь йолоп з червоним прапорцем на піджаку промовляє з трибуни іноземною мовою і вважає себе народним обранцем?
Добре, не будемо про мову.
Давай про економіку.
Хто дав наказ відімкнути енергопостачання військ ППО? Хтось за це відповів? Суспільство про це знає?
Який у нас буде десантник, якщо він з парашутом з літака не стрибав, а тільки з вишки?
А хто це у нас сказав нещодавно, що є на військо на харчування вояків вистачає, а більше немає, бо потрібно мати ресурси на соціальні виплати? То ми у війську бройлерів відгодовуємо чи вояків навчаємо? Якщо бройлерів, то і на соцвиплати грошей не потрібно, бо їх за особливі заслуги виплачувати північний сусіда буде після того, як остаточно примусить нас до миру та дружби.
Тим часом з телеекрану нас знов почали вітати з Днем Захисника.
Тут не витримали навіть наші дружини:
Чому Захисника і якої Вітчизни? Чому саме 23-го? Напевно і гарант привітає всіх зі святом - знову ця нікому не потрібна толерантність.
- Та начхати мені на душевні почуття ветеранів у потертих радянських одностроях і з медалями з профілем Сталіна – це окупанти на моїй землі. І тим, хто виконував «інтернаціональний обов‘язок» перед народом Афганістану та інших «гарячих» точках радянської доби, я можу поспівчувати, що їх комуністи кинули у вогонь, зробили з них реальних агресорів, а потім ті ж комуністи витерли об інтернаціоналістів ноги, мовляв, ми вас туди не відправляли.
- Чому я повинна в цей день щось нав‘язливе святкувати?
Під ці бурхливі вигуки наших коханих в моїй голові, просвітленій імпортованим вже за новим курсом «Варштайнером», самі собою формулювалися прості питання:
Звідки взявся цей напів-радянський ерзац свята? Як могло таке статися, що в національній державі відзначають свята колишньої колоніальної метрополії, офіційно зареєстровані діють партії і рухи антиукраїнської та антидержавної спрямованості?
Несподівано виявилось, що я вийшов на двір покрити і ці запитання задаю випадковому співрозмовнику, який теж вийшов з кнайпи подихати свіжим повітрям. Обличчя його я не бачив, але його відповіді миттєво привернули мою увагу:
- Сталося це через те, що за 17 років від поновлення Української Державності інтелектуальна і культурна еліта держави, пастирі Української Церкви, чисельні політичні лідери не спромоглися сформулювати нову, національну ідеологію вільного українця, яка б замінила ідеологію радянської доби - ідеологію людини-гвинтика у державній машині.
Замість Заповідей Господніх в душах панує жадоба незароблених благ – швидкої заміни жетончика у метро на стрімкий джип. Коли примара багатоповерхового палацу тане на очах і перетворюється на колекторську реальність, бездуховність і відсутність стійких моральних орієнтирів знову, як на початку 90-х, вкладає в руки кредитору-невдасі бейсбольну біту та травматичну зброю і штовхає його на нічні вулиці, до банківських кас або до останнього стрибка у чорне провалля двору.
Тут на замовлення «захисників вітчизни» голосно залунав «Владимирський Централ».
Стало сумно, каламутно на душі.
Моєму другові та його дружині стало погано – йому від такої кількості німецького пива, їй від цифр у рахунку, ми викликали їм таксі, а самі пішки пішли додому.
Кнайпа залишилась далеко позаду, а бандицький шансон все лунав, ширився і поступово накривав всю країну.
Завіса.
maidan.org.ua
середа, 25 лютого 2009 р.
вівторок, 24 лютого 2009 р.
КГБ вчора і сьогодні
20 лютого в книгарні "Є" відбулась презентація книжки Елен Блан "Родом із КГБ. Система Путіна", яка вийшла у видавництві "Темпора", переклад з французької Петра Таращука.
Елен Блан є доктором східних мов, політології і кримінології в Національному центрі наукових дослідень Франції (CNRS). Мовою оригіналу книжку вперше видано в 2004 році. Авторка намагається відкрити завісу з процесів, які відбувалися наприкінці існування СРСР і в сучасній Росії. Вона пропонує відповіді на питання, які замовчуються західною спільнотою або вважаються розв'язаними. Зокрема, про роль КГБ і Андропова в плануванні "перебудови"; про загадки путчу 1991 року; загибель таких діячів як Александр Лебедь і Александр Собчак; прихід до влади Путіна і розпалювання етнічних конфліктів; проникнення агентів російських спецслужб у європейські країни; чи можливе зближення Заходу з сучасною Росією; прихід спецслужби до влади як унікальне явище в світовій історії; про Путіна як архетип чекіста, для якого прозахідний ухил тільки маска.
Авторка застерігає західну суспільну думку про небезпеку, яка від Росії виходить.
На презентації, яку вела Юлія Олійник, директор видавництва "Темпора", виступив філософ Ігор Лосєв, який наголосив, що КГБ не можна порівнювати зі спецслужбами демократичних країн. Принципова відмінність полягає в тому, хто кого контролює: суспільство спецслужби чи навпаки. В Росії склалася унікальна система, де спецслужба сама прийшла до влади і нема над нею навіть партії, як було в СРСР. Добре, що книжка вийшла в Західній Європі, де не дуже бачать небезпеки і де є високопоставлені діячі, наприклад Шрьодер, які ймовірно були підкуплені Росією. Демократія вимагає сильних спецслужб, щоб захищатися, і біда України, що в нас вони ще слабкі.
Сергій Кокін, заступник директора архіва СБУ, покритикував книжку за дещо спрощений підхід. Зокрема, спецслужби не монолітні, тому формули кшталту "в надрах КГБ" звучать занадто неконкретно. Керівники КГБ часів Андропова могли розробляти плани перебудови, але документи йому не траплялися. А наступні керівники були меншого калібру і не могли, наприклад, спрогнозувати розпад Союзу. Спецслужби пострадянських країн, зокрема СБУ, уже сильно відрізняються від ФСБ, тому висловлювання, які їх об'єднують, неправильні. Взагалі, професійна історія радянських і пострадянських спецслужб досліджена погано, на відміну від історії репресій, яка в Україні вивчена краще. Як версія, чому "Україна не Росія", -- домовленості 1991 року між комуністами і Рухом про входження рухівців у владу, зокрема і в республіканське КДБ.
Професор Вячеслав Брюховецький, почесний президент НаУКМА, згадував про свої стосунки з КГБ. Відповідаючи на запитання з залу про історію з присвоєнням Донецькому університету імені Василя Стуса, сказав, що багато що пояснюється українофобними настроями серед керівництва університету.
Професор Володимир Панченко розповів про свої враження від книжки і що найсильніший там розділ про першу чеченську війну як спецоперацію по приходу Путіна до влади. Існує мережа шпигунів і агентів впливу, і, мабуть, реакція багатьох українських політиків на історію з Черномирдіном і заявою МЗС пояснюєтся не тільки партійною боротьбою. Важливо, що книжка вийшла в Європі як нагадуваннятрадиції і цінності Заходу і Росії. Авторку у Франції не люблять за це нагадування.
Виступили також журналіст Юрій Макаров, перекладач книжки Петро Таращук і журналіст Тарас Марусик, який ініціював переклад. Тарас Марусик зокрема розповів, що Елен Блан не приїхала на презентацію, бо їй рекомендують з міркувань безпеки не їздити в колишній Радянський Союз, і навіть у Франції вона намагається не дуже "світитися", наприклад, важко знайти її фотографії.
maidan.org.ua
Елен Блан є доктором східних мов, політології і кримінології в Національному центрі наукових дослідень Франції (CNRS). Мовою оригіналу книжку вперше видано в 2004 році. Авторка намагається відкрити завісу з процесів, які відбувалися наприкінці існування СРСР і в сучасній Росії. Вона пропонує відповіді на питання, які замовчуються західною спільнотою або вважаються розв'язаними. Зокрема, про роль КГБ і Андропова в плануванні "перебудови"; про загадки путчу 1991 року; загибель таких діячів як Александр Лебедь і Александр Собчак; прихід до влади Путіна і розпалювання етнічних конфліктів; проникнення агентів російських спецслужб у європейські країни; чи можливе зближення Заходу з сучасною Росією; прихід спецслужби до влади як унікальне явище в світовій історії; про Путіна як архетип чекіста, для якого прозахідний ухил тільки маска.
Авторка застерігає західну суспільну думку про небезпеку, яка від Росії виходить.
На презентації, яку вела Юлія Олійник, директор видавництва "Темпора", виступив філософ Ігор Лосєв, який наголосив, що КГБ не можна порівнювати зі спецслужбами демократичних країн. Принципова відмінність полягає в тому, хто кого контролює: суспільство спецслужби чи навпаки. В Росії склалася унікальна система, де спецслужба сама прийшла до влади і нема над нею навіть партії, як було в СРСР. Добре, що книжка вийшла в Західній Європі, де не дуже бачать небезпеки і де є високопоставлені діячі, наприклад Шрьодер, які ймовірно були підкуплені Росією. Демократія вимагає сильних спецслужб, щоб захищатися, і біда України, що в нас вони ще слабкі.
Сергій Кокін, заступник директора архіва СБУ, покритикував книжку за дещо спрощений підхід. Зокрема, спецслужби не монолітні, тому формули кшталту "в надрах КГБ" звучать занадто неконкретно. Керівники КГБ часів Андропова могли розробляти плани перебудови, але документи йому не траплялися. А наступні керівники були меншого калібру і не могли, наприклад, спрогнозувати розпад Союзу. Спецслужби пострадянських країн, зокрема СБУ, уже сильно відрізняються від ФСБ, тому висловлювання, які їх об'єднують, неправильні. Взагалі, професійна історія радянських і пострадянських спецслужб досліджена погано, на відміну від історії репресій, яка в Україні вивчена краще. Як версія, чому "Україна не Росія", -- домовленості 1991 року між комуністами і Рухом про входження рухівців у владу, зокрема і в республіканське КДБ.
Професор Вячеслав Брюховецький, почесний президент НаУКМА, згадував про свої стосунки з КГБ. Відповідаючи на запитання з залу про історію з присвоєнням Донецькому університету імені Василя Стуса, сказав, що багато що пояснюється українофобними настроями серед керівництва університету.
Професор Володимир Панченко розповів про свої враження від книжки і що найсильніший там розділ про першу чеченську війну як спецоперацію по приходу Путіна до влади. Існує мережа шпигунів і агентів впливу, і, мабуть, реакція багатьох українських політиків на історію з Черномирдіном і заявою МЗС пояснюєтся не тільки партійною боротьбою. Важливо, що книжка вийшла в Європі як нагадуваннятрадиції і цінності Заходу і Росії. Авторку у Франції не люблять за це нагадування.
Виступили також журналіст Юрій Макаров, перекладач книжки Петро Таращук і журналіст Тарас Марусик, який ініціював переклад. Тарас Марусик зокрема розповів, що Елен Блан не приїхала на презентацію, бо їй рекомендують з міркувань безпеки не їздити в колишній Радянський Союз, і навіть у Франції вона намагається не дуже "світитися", наприклад, важко знайти її фотографії.
maidan.org.ua
четвер, 19 лютого 2009 р.
Украину ждет люстрация, уверен народный депутат Я. Ксензор
Ярослав Кендзьор работает над проектом закона о люстрации. У него накопилось огромное досье о сотрудничестве украинских чиновников и политиков со спецслужбами КГБ. Но, уверен Ксензор, Верховная Рада этот законопроект не одобрит, так как в большинстве своем нынешние политики – бывшие партийные функционеры или комсомольские работники. Однако то, что СБУ уже раскрыла архивы, – первый шаг к процессу люстрации в Украине, подчеркивает Кензор.
«Більшість парламентарів бояться цього, люстрації, вони тремтять перед нею. Можна собі лише уявити як багато колишніх агентів КДБ нині у кріслах Верховної Ради…Я вважаю, що зараз необхідно перевірити верхні ешелони влади, Секретаріату Президента, Кабміну, обласних чиновників, парламентарів, цього на перший крок буде достатньо. Але перед виборами такої чистки просто не допустять. Однак Україну люстрація чекає», – заявив народний депутат України Ярослав Кендзьор.
Начать процесс люстрации сегодня не удастся, так как большинство архивов хрянится в Москве и доказать, что человек работал с КГБ будет трудно. Об этом пишет польский публицист Мирослав Чех. Он считает, что люстрация невозможна в Украине, так как к ней не готово общество, тем более в обстановке политической нестабильности и экономического кризиса.
по материалам "Радио Свобода" | radiosvoboda.org
«Більшість парламентарів бояться цього, люстрації, вони тремтять перед нею. Можна собі лише уявити як багато колишніх агентів КДБ нині у кріслах Верховної Ради…Я вважаю, що зараз необхідно перевірити верхні ешелони влади, Секретаріату Президента, Кабміну, обласних чиновників, парламентарів, цього на перший крок буде достатньо. Але перед виборами такої чистки просто не допустять. Однак Україну люстрація чекає», – заявив народний депутат України Ярослав Кендзьор.
Начать процесс люстрации сегодня не удастся, так как большинство архивов хрянится в Москве и доказать, что человек работал с КГБ будет трудно. Об этом пишет польский публицист Мирослав Чех. Он считает, что люстрация невозможна в Украине, так как к ней не готово общество, тем более в обстановке политической нестабильности и экономического кризиса.
по материалам "Радио Свобода" | radiosvoboda.org
вівторок, 17 лютого 2009 р.
“М‘яка” люстрація по-словенськи
для «Телекритики», 31.03.2005
Cпівпраця із спецслужбами або лідерство у компартії Югославії автоматично закриває людині доступ до вищих ешелонів політичної влади, до роботи у судовій та правоохоронній системах Словенії. «ТК» сьогодні продовжує дискусію щодо люстрації, яка, нагадаємо, на нашому сайті розпочалася зі статті Наталії Лигачової «Кадры-таки решают все» історичним екскурсом кореспондента Радіо «Свобода» Богдани Костюк у досвід Словенії.
Існують держави, на невеличких територіях яких оживають казкові пейзажі з високими горами, які вкривають темно-зелені віковічні ліси, з дзвінкими швидкими річками і мініатюрними містами й містечками, які подібні до шоколадного торта з вершками або до місця, де гноми переховують від сторонніх очей Білосніжку чи Сплячу Красуню. І якщо блукати вузенькими вуличками таких міст, дослухаючись до дзвонів на готичних храмах, чи сидіти на березі неймовірно прозорого, ніжно-блакитного кольору озера і видивлятися на острівці посеред плеса, серед руїн старого монастиря, невмирущого Чорного Монаха – важко повірити, що ти все то бачиш на власні очі і що у цій казковій країні, оповитій давніми легендами й переказами, живуть звичайні люди…
Така держава існує. І розташована вона на Балканському півострові. Ім‘я її – Словенія; офіційно – Республіка Словенія, парламентська республіка. Її територія – 20.3 тис. кв.км., столиця – Любляна; населення близько двох мільйонів осіб, абсолютна більшість з яких словенці. Але існують чималі громади угорців, хорватів та італійців, які вважаються корінним населенням. На початку 1990-х років я опинилась у Словенії у тривалому відрядженні, і перший тиждень перебування на словенській землі я почувалася гостею іграшкової держави, що ніби загубилася колись, а потім знайшлась поміж Альпами і Дінарськими горами, поміж Центральною Європою і Балканами. Я милувалася люблянськими краєвидами і куштувала чудовий капучіно з тістечками; дихала повітрям Адріатичного моря, стоячи на мармуровій набережній портового містечка Копер, і шукала згаданого вище Чорного Монаха на острівці посередині Богінського озера… Але за кілька днів увійшла у курс словенських справ, серед яких вирізнялася люстрація. Питання “ЩО робити з колишніми комуністичними бонзами?” дискутувалось і у пресі, і у парламенті, і у симпатичних кав‘ярнях та піцеріях Любляни, Портороша, Марібора, Копера та інших міст і селищ Словенії.
Тут зазначу, що сучасна політична історія Словенії тісно пов‘язана з подіями Другої світової війни і утворенням Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ). У роки Другої світової на території Словенії було сформовано Визвольний фронт за участю комуністів та лівих політичних груп. Словенський Визвольний фронт дотримувався принципу спільної боротьби з югославськими комуністами і приєднався до Антифашистського віче народного визволення Югославії на чолі з лідером КПЮ Й.Б.Тіто. 1943 року, після капітуляції Італії, в Словенії було сформовано армію Домобрани, яка оголосила війну комунізмові й намагалася не допустити їх приходу до влади на визволених територіях. У червні 1945 року 12 тисяч домобранців та членів інших антикомуністичних військових угруповань, які перебували у таборах біженців в Австрії, були вислані англійською військовою адміністрацією до Югославії: влітку того ж року більшість цих людей була страчена, тіла кинуто у карстові провали у місцевості Кочевські Ріг. Нещодавно там встановлений меморіальний пам‘ятник.
Роль, яку КПЮ зіграла в організації і веденні антифашистської боротьби, принесла партії та її лідерові Тіто визнаний авторитет у суспільстві, що укупі з уже сформованими державно-адміністративними структурами дозволяють Компартії швидко укріпити свою владу у повоєнні роки. Під впливом СРСР у державі будується однопартійна система тоталітарного ґатунку. Ухвалена 1946 року Конституція Федеративної Югославії багато у чому копіювала радянську Конституцію. Але 1947-48 роки стали роками охолодження радянсько-югославських стосунків: це стало наслідком конкуренції Сталіна і Тіто за вплив на Балканському півострові і в Центральній Європі. Офіційний Бєлград дистанціювався від СРСР і соціалістичного табору і став гукати союзників на Заході.
Конституція 1974 року значно розширила політичні та економічні свободи союзних республік. А проведені ще у 1960-ті роки ліберальні реформи в економіці СФРЮ сприяли економічному лідерству Словенії у регіоні. Після смерті Тіто у 1980 році, посилилися центробіжні тенденції і націоналістичні настрої у республіках СФРЮ. Так, наприкінці 1980-х років у Словенії активно формуються партії ліберального спрямування – опозиційні до комуністичної ідеології. Зазначу, що досі словенці згадують, що у ті роки правлячий Союз комуністів Словенії на чолі з Міланом Кучаном (який після поновлення незалежності очолив державу) не влаштовував репресій проти опозиції, а навпаки – підтримував її вимоги. У вересні 1989 року Парламент Словенії вніс поправки до Конституції, згідно з якими Словенія стала самостійно розпоряджатися своїми ресурсами, значна частина яких перед цим надходила до федерального бюджету. У січні 1990 р. делегації словенських і хорватських комуністів залишили ХІV з‘їзд СКЮ, оголосивши свою повну політичну самостійність. Це був кінець існування СФРЮ, – стверджують сучасні політологи і науковці у Любляні. І нагадують: Словенія стала першою югославською республікою, яка у квітні 1990 провела багатопартійні вибори до парламенту. Сформувала уряд національної довіри. Створила багатопартійну систему і прозорі демократичні владні інституції. Опікується соціальними проблемами громадян і забезпечує права своїм національним громадам. Мені пощастило бачити перші кроки суверенної Словенії до ЄС, і 1 травня минулого року я телефонувала своїм друзям у Любляну і вітала із вступом Словенії до Євросоюзу.
Власне, якраз ці мої друзі понад десять років тому і пояснювали мені, чому словенців так турбує питання люстрації. “Розумієш, якщо людина працювала у тій бюрократичній системі, що існувала у СФРЮ, – вона не зможе повноцінно і прозоро виконувати свої обов‘язки перед суспільством тепер. Новий історичний час вимагає від влади нових підходів до праці, нових облич і нового рівня знань в управлінні державою”, – пояснювала журналістка Мара Карнель. Її колега Мілан Чачич був менш категоричним: “Якщо чиновник працював у старій системі добре і якісно, без хабарництва і зневаги до пересічних людей, – він цілком може працювати і далі. Але не пхатися на найвищі державні чи політичні пости. От якщо він співпрацював з югославськими спецслужбами – тоді йому не місце у владних інституціях”.
На законодавчому рівні, після тривалих дискусій громадськості, перемогла друга позиція: співпраця із спецслужбами СФРЮ або лідерство у КПЮ автоматично закриває людині доступ до вищих ешелонів політичної влади, до роботи у судовій та правоохоронній системах Словенії. Мілану Кучару, до речі, довелося пройти через психологічно і морально важкий етап публічного каяття за співпрацю з бєлградським режимом на зорі свого лідерства у Союзі комуністів Словенії. Подібне чистилище пройшли чимало словенських політиків – від депутатів парламенту до голів міських громад. Від міністрів – до пересічних поліцейських. Цього кроку вимагає чинне законодавство – як і етика суспільно-політичного життя Словенії.
А що ж Україна?
Виглядає так, що до Словенії нам далеко, принаймні – за рівнем громадянської свідомості. У Словенії просто неможливо уявити собі колишнього голову ЦВК, який (як мінімум) використав службове становище “для протягнення” у президенти кандидата від влади, на посаді ректора одного з вишів. А колишніх працівників штабу цього кандидата, які (знову ж таки – як мінімум!) заплющували очі і підтримували махлювання і махінації на виборчих дільницях – у залі парламенту із депутатськими значками на піджаках. Щоправда, так само неможлива у Словенії і поява у вищих ешелонах влади колишнього зека. Така вже у них люстрація, така вже мораль.
telekritika.ua
Cпівпраця із спецслужбами або лідерство у компартії Югославії автоматично закриває людині доступ до вищих ешелонів політичної влади, до роботи у судовій та правоохоронній системах Словенії. «ТК» сьогодні продовжує дискусію щодо люстрації, яка, нагадаємо, на нашому сайті розпочалася зі статті Наталії Лигачової «Кадры-таки решают все» історичним екскурсом кореспондента Радіо «Свобода» Богдани Костюк у досвід Словенії.
Існують держави, на невеличких територіях яких оживають казкові пейзажі з високими горами, які вкривають темно-зелені віковічні ліси, з дзвінкими швидкими річками і мініатюрними містами й містечками, які подібні до шоколадного торта з вершками або до місця, де гноми переховують від сторонніх очей Білосніжку чи Сплячу Красуню. І якщо блукати вузенькими вуличками таких міст, дослухаючись до дзвонів на готичних храмах, чи сидіти на березі неймовірно прозорого, ніжно-блакитного кольору озера і видивлятися на острівці посеред плеса, серед руїн старого монастиря, невмирущого Чорного Монаха – важко повірити, що ти все то бачиш на власні очі і що у цій казковій країні, оповитій давніми легендами й переказами, живуть звичайні люди…
Така держава існує. І розташована вона на Балканському півострові. Ім‘я її – Словенія; офіційно – Республіка Словенія, парламентська республіка. Її територія – 20.3 тис. кв.км., столиця – Любляна; населення близько двох мільйонів осіб, абсолютна більшість з яких словенці. Але існують чималі громади угорців, хорватів та італійців, які вважаються корінним населенням. На початку 1990-х років я опинилась у Словенії у тривалому відрядженні, і перший тиждень перебування на словенській землі я почувалася гостею іграшкової держави, що ніби загубилася колись, а потім знайшлась поміж Альпами і Дінарськими горами, поміж Центральною Європою і Балканами. Я милувалася люблянськими краєвидами і куштувала чудовий капучіно з тістечками; дихала повітрям Адріатичного моря, стоячи на мармуровій набережній портового містечка Копер, і шукала згаданого вище Чорного Монаха на острівці посередині Богінського озера… Але за кілька днів увійшла у курс словенських справ, серед яких вирізнялася люстрація. Питання “ЩО робити з колишніми комуністичними бонзами?” дискутувалось і у пресі, і у парламенті, і у симпатичних кав‘ярнях та піцеріях Любляни, Портороша, Марібора, Копера та інших міст і селищ Словенії.
Тут зазначу, що сучасна політична історія Словенії тісно пов‘язана з подіями Другої світової війни і утворенням Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ). У роки Другої світової на території Словенії було сформовано Визвольний фронт за участю комуністів та лівих політичних груп. Словенський Визвольний фронт дотримувався принципу спільної боротьби з югославськими комуністами і приєднався до Антифашистського віче народного визволення Югославії на чолі з лідером КПЮ Й.Б.Тіто. 1943 року, після капітуляції Італії, в Словенії було сформовано армію Домобрани, яка оголосила війну комунізмові й намагалася не допустити їх приходу до влади на визволених територіях. У червні 1945 року 12 тисяч домобранців та членів інших антикомуністичних військових угруповань, які перебували у таборах біженців в Австрії, були вислані англійською військовою адміністрацією до Югославії: влітку того ж року більшість цих людей була страчена, тіла кинуто у карстові провали у місцевості Кочевські Ріг. Нещодавно там встановлений меморіальний пам‘ятник.
Роль, яку КПЮ зіграла в організації і веденні антифашистської боротьби, принесла партії та її лідерові Тіто визнаний авторитет у суспільстві, що укупі з уже сформованими державно-адміністративними структурами дозволяють Компартії швидко укріпити свою владу у повоєнні роки. Під впливом СРСР у державі будується однопартійна система тоталітарного ґатунку. Ухвалена 1946 року Конституція Федеративної Югославії багато у чому копіювала радянську Конституцію. Але 1947-48 роки стали роками охолодження радянсько-югославських стосунків: це стало наслідком конкуренції Сталіна і Тіто за вплив на Балканському півострові і в Центральній Європі. Офіційний Бєлград дистанціювався від СРСР і соціалістичного табору і став гукати союзників на Заході.
Конституція 1974 року значно розширила політичні та економічні свободи союзних республік. А проведені ще у 1960-ті роки ліберальні реформи в економіці СФРЮ сприяли економічному лідерству Словенії у регіоні. Після смерті Тіто у 1980 році, посилилися центробіжні тенденції і націоналістичні настрої у республіках СФРЮ. Так, наприкінці 1980-х років у Словенії активно формуються партії ліберального спрямування – опозиційні до комуністичної ідеології. Зазначу, що досі словенці згадують, що у ті роки правлячий Союз комуністів Словенії на чолі з Міланом Кучаном (який після поновлення незалежності очолив державу) не влаштовував репресій проти опозиції, а навпаки – підтримував її вимоги. У вересні 1989 року Парламент Словенії вніс поправки до Конституції, згідно з якими Словенія стала самостійно розпоряджатися своїми ресурсами, значна частина яких перед цим надходила до федерального бюджету. У січні 1990 р. делегації словенських і хорватських комуністів залишили ХІV з‘їзд СКЮ, оголосивши свою повну політичну самостійність. Це був кінець існування СФРЮ, – стверджують сучасні політологи і науковці у Любляні. І нагадують: Словенія стала першою югославською республікою, яка у квітні 1990 провела багатопартійні вибори до парламенту. Сформувала уряд національної довіри. Створила багатопартійну систему і прозорі демократичні владні інституції. Опікується соціальними проблемами громадян і забезпечує права своїм національним громадам. Мені пощастило бачити перші кроки суверенної Словенії до ЄС, і 1 травня минулого року я телефонувала своїм друзям у Любляну і вітала із вступом Словенії до Євросоюзу.
Власне, якраз ці мої друзі понад десять років тому і пояснювали мені, чому словенців так турбує питання люстрації. “Розумієш, якщо людина працювала у тій бюрократичній системі, що існувала у СФРЮ, – вона не зможе повноцінно і прозоро виконувати свої обов‘язки перед суспільством тепер. Новий історичний час вимагає від влади нових підходів до праці, нових облич і нового рівня знань в управлінні державою”, – пояснювала журналістка Мара Карнель. Її колега Мілан Чачич був менш категоричним: “Якщо чиновник працював у старій системі добре і якісно, без хабарництва і зневаги до пересічних людей, – він цілком може працювати і далі. Але не пхатися на найвищі державні чи політичні пости. От якщо він співпрацював з югославськими спецслужбами – тоді йому не місце у владних інституціях”.
На законодавчому рівні, після тривалих дискусій громадськості, перемогла друга позиція: співпраця із спецслужбами СФРЮ або лідерство у КПЮ автоматично закриває людині доступ до вищих ешелонів політичної влади, до роботи у судовій та правоохоронній системах Словенії. Мілану Кучару, до речі, довелося пройти через психологічно і морально важкий етап публічного каяття за співпрацю з бєлградським режимом на зорі свого лідерства у Союзі комуністів Словенії. Подібне чистилище пройшли чимало словенських політиків – від депутатів парламенту до голів міських громад. Від міністрів – до пересічних поліцейських. Цього кроку вимагає чинне законодавство – як і етика суспільно-політичного життя Словенії.
А що ж Україна?
Виглядає так, що до Словенії нам далеко, принаймні – за рівнем громадянської свідомості. У Словенії просто неможливо уявити собі колишнього голову ЦВК, який (як мінімум) використав службове становище “для протягнення” у президенти кандидата від влади, на посаді ректора одного з вишів. А колишніх працівників штабу цього кандидата, які (знову ж таки – як мінімум!) заплющували очі і підтримували махлювання і махінації на виборчих дільницях – у залі парламенту із депутатськими значками на піджаках. Щоправда, так само неможлива у Словенії і поява у вищих ешелонах влади колишнього зека. Така вже у них люстрація, така вже мораль.
telekritika.ua
Що таке «люстрація»
Михайло ХРИЩУК, с. Великі Деревичі
Любарського р-ну
Житомирської обл.
Все частіше із ЗМІ усіх лякають люстрацією. Тижневик «2000» також не оминув цієї теми. В одній із центральних газет мій земляк, житомирянин, на запитання: «Чого ви чекаєте від нового уряду?» відповідає, що чекає люстрації (ти диви, який розумний!) Що ж то воно таке, ця «люстрація»? Переглянувши величезну кількість фоліантів, я вичитав:
1. Люстрації — очищення через жертвоприношення, тобто релігійний обряд, пов'язаний із очищенням за допомогою магічний дій.
2. Люстрування — обробка волосяного покриву овчини органічною кислотою, для пом'якшення та підвищення пластичності волосу.
О! Тепер узагальнимо: в Україні збираються когось приносити в жертву, щоб очиститися, або описувати майно, або обробляти волосся кислотою, а може, ставити до люстри і — чик!
Отаке-то слівце! А чи не нагадує воно вам початок «горбачовської» перебудови, коли у наш словниковий запас було включено цілий ряд цікавих та незрозумілих слів — плюралізм, консенсус?.. І що з цього вийшло? Невже у нашій багатій та співучій мові немає слів, що прямо вказували б на те, що людей за їх політичні погляди збираються цькувати? Краще було б говорити не «люстрація», а осміяння або плюндрування.
За прикладами не треба далеко ходити. Я у своїй місцевості був агітатором та спостерігачем від В. Ф.Януковича. Скільки цікавого та корисного дізнався про себе та рідних від моїх опонентів під час виборчої кампанії 2004 року! Якої тільки інформації не прийшлося вислуховувати. Ось, наприклад, текст (із скороченням) із листівок, що були розповсюджені по нашому селі.
«Шановні виборці! Не бійтеся, прийдіть та проголосуйте! Ваш сільський голова та агітатори одержали по тисячі доларів і тому бояться, що якщо до влади прийде законна влада, тоді їм прийдеться повернути ці гроші, які були вкрадені у вас. Не бійтеся! Не будьте бидлом!»
Дав би Бог, щоб ми одержали такі гроші! У селі, де немає ніякої роботи, де вся молодь повиїжджала на заробітки, а ті, що залишилися, поспивалися, маючи тисячу доларів, можна озолотитися. Особисто я таких грошей не одержував. А ті незначні кошти, що були мені виплачені за роботу, вважаю чесно заробленими. Та це нікого не цікавить. Я все одно ворог №1, так само, як і мої знайомі, що голосували за Януковича.
Днями зустрів мене односельчанин та говорить: «Ти ще тут? Дивно! Списки вже давно складені!»
Люди добрі, то куди ж нам подітися?! Невже завтра нас будуть вночі збирати «чорні воронки» та везти у кар'єр, на каторгу, а може, у Сибір? Невже у цьому і полягає люстрація, коли всіх лякають, коли у школі дітей, батьки яких голосували за В.Ф.Януковича, принижують однокласники.
Зрозумійте правильно, я не скаржуся! Все більше переконуюся у правильності моїх політичних поглядів. Мені легше, оскільки немає чого втрачати: за свої тридцять років із двома вищими освітами не спромігся знайти гідну роботу і, судячи з «люстрації», навряд чи вже знайду, хіба що податися до Києва бомжувати на «стройку». А що робити тим, хто дійсно обіймав посаду за фахом? Невже вони відразу стали нікому не потрібними? Тепер з ними ніхто не здороватиметься, а сусіди будуть злословити? Це вам, шановні читачі, нічого не нагадує? Згадайте 30—40і роки ХХ ст.!
Дійсно, політична ситуація, що склалася перед виборами, потребує негайних докорінних змін... З тим адміністративно-бюрократичним ресурсом, що залишився після СРСР, неможлива побудова нового суспільства. Та хто може впевнено сказати, що влада В.А.Ющенка зробить рай із нашим українським менталітетом на зразок «моя хата скраю» або «горе у сусіда, бо у мене свято»? Хто може стовідсотково запевнити, що влада В.Ф.Януковича була злочинною і що ті, хто до неї причетний, — також злочинці? Напевне, ніхто! І тому не потрібно безапеляційно вихваляти одних і принижувати інших. До всього потрібно підходити зважено.
На жаль, сьогодні все відбувається навпаки, за принципом «хто не з нами, той проти нас»!
Насамкінець так, для роздумів, анекдот. Йде екскурсія по пеклу. Екскурсанти підходять од двох величезних чанів. На одному напис «Українці», на іншому «Євреї». У чані з євреями немає нікого, а де українці — народу, що яблуку ніде впасти. На запитання, чому саме так, чорт відповідає: «Розумієте, коли єврей вилізе із біди, то він за собою іншого витягне, так і всі повилазили. А коли українець вскочить у халепу, то він замість себе старається двох утопити. Отож і назбиралося їх стільки».
Час покаже. Та тільки щоб не було пізно!
Оставить коментарий
Михайло ХРИЩУК | 2000.net.ua
Любарського р-ну
Житомирської обл.
Все частіше із ЗМІ усіх лякають люстрацією. Тижневик «2000» також не оминув цієї теми. В одній із центральних газет мій земляк, житомирянин, на запитання: «Чого ви чекаєте від нового уряду?» відповідає, що чекає люстрації (ти диви, який розумний!) Що ж то воно таке, ця «люстрація»? Переглянувши величезну кількість фоліантів, я вичитав:
1. Люстрації — очищення через жертвоприношення, тобто релігійний обряд, пов'язаний із очищенням за допомогою магічний дій.
2. Люстрування — обробка волосяного покриву овчини органічною кислотою, для пом'якшення та підвищення пластичності волосу.
О! Тепер узагальнимо: в Україні збираються когось приносити в жертву, щоб очиститися, або описувати майно, або обробляти волосся кислотою, а може, ставити до люстри і — чик!
Отаке-то слівце! А чи не нагадує воно вам початок «горбачовської» перебудови, коли у наш словниковий запас було включено цілий ряд цікавих та незрозумілих слів — плюралізм, консенсус?.. І що з цього вийшло? Невже у нашій багатій та співучій мові немає слів, що прямо вказували б на те, що людей за їх політичні погляди збираються цькувати? Краще було б говорити не «люстрація», а осміяння або плюндрування.
За прикладами не треба далеко ходити. Я у своїй місцевості був агітатором та спостерігачем від В. Ф.Януковича. Скільки цікавого та корисного дізнався про себе та рідних від моїх опонентів під час виборчої кампанії 2004 року! Якої тільки інформації не прийшлося вислуховувати. Ось, наприклад, текст (із скороченням) із листівок, що були розповсюджені по нашому селі.
«Шановні виборці! Не бійтеся, прийдіть та проголосуйте! Ваш сільський голова та агітатори одержали по тисячі доларів і тому бояться, що якщо до влади прийде законна влада, тоді їм прийдеться повернути ці гроші, які були вкрадені у вас. Не бійтеся! Не будьте бидлом!»
Дав би Бог, щоб ми одержали такі гроші! У селі, де немає ніякої роботи, де вся молодь повиїжджала на заробітки, а ті, що залишилися, поспивалися, маючи тисячу доларів, можна озолотитися. Особисто я таких грошей не одержував. А ті незначні кошти, що були мені виплачені за роботу, вважаю чесно заробленими. Та це нікого не цікавить. Я все одно ворог №1, так само, як і мої знайомі, що голосували за Януковича.
Днями зустрів мене односельчанин та говорить: «Ти ще тут? Дивно! Списки вже давно складені!»
Люди добрі, то куди ж нам подітися?! Невже завтра нас будуть вночі збирати «чорні воронки» та везти у кар'єр, на каторгу, а може, у Сибір? Невже у цьому і полягає люстрація, коли всіх лякають, коли у школі дітей, батьки яких голосували за В.Ф.Януковича, принижують однокласники.
Зрозумійте правильно, я не скаржуся! Все більше переконуюся у правильності моїх політичних поглядів. Мені легше, оскільки немає чого втрачати: за свої тридцять років із двома вищими освітами не спромігся знайти гідну роботу і, судячи з «люстрації», навряд чи вже знайду, хіба що податися до Києва бомжувати на «стройку». А що робити тим, хто дійсно обіймав посаду за фахом? Невже вони відразу стали нікому не потрібними? Тепер з ними ніхто не здороватиметься, а сусіди будуть злословити? Це вам, шановні читачі, нічого не нагадує? Згадайте 30—40і роки ХХ ст.!
Дійсно, політична ситуація, що склалася перед виборами, потребує негайних докорінних змін... З тим адміністративно-бюрократичним ресурсом, що залишився після СРСР, неможлива побудова нового суспільства. Та хто може впевнено сказати, що влада В.А.Ющенка зробить рай із нашим українським менталітетом на зразок «моя хата скраю» або «горе у сусіда, бо у мене свято»? Хто може стовідсотково запевнити, що влада В.Ф.Януковича була злочинною і що ті, хто до неї причетний, — також злочинці? Напевне, ніхто! І тому не потрібно безапеляційно вихваляти одних і принижувати інших. До всього потрібно підходити зважено.
На жаль, сьогодні все відбувається навпаки, за принципом «хто не з нами, той проти нас»!
Насамкінець так, для роздумів, анекдот. Йде екскурсія по пеклу. Екскурсанти підходять од двох величезних чанів. На одному напис «Українці», на іншому «Євреї». У чані з євреями немає нікого, а де українці — народу, що яблуку ніде впасти. На запитання, чому саме так, чорт відповідає: «Розумієте, коли єврей вилізе із біди, то він за собою іншого витягне, так і всі повилазили. А коли українець вскочить у халепу, то він замість себе старається двох утопити. Отож і назбиралося їх стільки».
Час покаже. Та тільки щоб не було пізно!
Оставить коментарий
Михайло ХРИЩУК | 2000.net.ua
«Дика» люстрація стає більш «свійською»
Конституційний суд Польщі лібералізував надто «розмашистий» люстраційний закон
Антін БОРКОВСЬКИЙ
Днями Конституційний суд Польщі різко зменшив апетити шанувальників тотальної люстрації, яку значна частина суспільства називає «дикою». Відтак люстрація буде, але у максимально ліберальній формі. Відтепер у Польщі не проводитимуть «соціальних експериментів» над журналістами, науковцями приватних вузів та бізнесменами, а головним люстраційним об'єктом будуть державні службовці. Про численні перекоси в «люстраційній галузі» торочили майже всі опозиційні сили Польщі, від лібералів до посткомуністів, а також чимало моральних авторитетів, таких як Геремек чи Міхнік.
Голова Конституційного суду Єжи Стемпень зазначив, що «люстрація не може бути знаряддям помсти, адже повинна лишень виявити чи ослабити загрози для нашої демократії». Отож суд, зокрема, заборонив санкції за несвоєчасне подання люстраційних довідок. Таким чином колишній дисидент, екс-міністр закордонних справ, а нині депутат Європарламенту Броніслав Геремек, який відмовився втретє складати люстраційні декларації, не втратить депутатського мандату. Водночас люстрація і надалі охоплюватиме політиків усіх рангів, членів місцевого самоврядування, а також керівників державних вузів.
Напередодні рішення Конституційного суду Адам Міхнік, легендарний польський дисидент, виступив із полум'яним маніфестом, у якому звинуватив керівництво польського Інституту національної пам'яті у маніпуляціях, якщо не сказати у відвертій нечистоплотності. Виступ «люстраційно чистого» Міхніка, котрий роками мордувався по комуністичних застінках, викликав шквал емоцій на найвищих щаблях влади, адже Міхнік закликав просто «оприлюднити течки, аби не жити у владі течок, котрими грають, зміст котрих «витікає» і які демонстративно використовуються у політичній грі». За словами Міхніка, «спектакль публічного копирсання в гебешних рапортах і доносах, елегантно названий «люстрація», є ремеслом нерозумним і неморальним». Люстрація у нинішній формі, на думку шанованого журналіста, користі не приносить, адже, попри викриття певної кількості агентів, не було викрито нікого на найвищих посадах у державі. Але найбільше на горіхи дісталося нинішньому керівництву ІНП, яке «діє за замовленням своїх політичних спонсорів, примудряючись упродовж однієї ночі знайти «гаки» на кожного з нас; ці «компромати» одразу виголошують urbi et orbi (Місту і громаді. — Ред.) «приватизовані» публічні мас-медіа». За влучним висловом Міхніка, «гебешні течки стали бейсбольною битою для биття інакомислячих», а монополісти доступу до них нерідко чинять негідно. Тож Міхнік закликав «вкоротити всевладдя кошмарної поліції пам'яті і шантажу» та відкрити всі архіви Інституту, бо «ліпше кінець жаху, ніж жах без кінця».
Водночас прем'єр-міністр Польщі Ярослав Качинський, з не менш революційною, ніж у Міхніка, біографією, у боргу не залишився, гостро заявивши, «що вартувало би перевірити, за що ж боровся остатні 18 років Адам Міхнік». На думку прем'єра, резонансний виступ Міхніка має суто інструментальний характер і спрямований на блокування діяльності Інституту національної пам'яті, і, відповідно, до згортання люстрації, про яку так мріють посткомуністи.
umoloda.kiev.ua
Антін БОРКОВСЬКИЙ
Днями Конституційний суд Польщі різко зменшив апетити шанувальників тотальної люстрації, яку значна частина суспільства називає «дикою». Відтак люстрація буде, але у максимально ліберальній формі. Відтепер у Польщі не проводитимуть «соціальних експериментів» над журналістами, науковцями приватних вузів та бізнесменами, а головним люстраційним об'єктом будуть державні службовці. Про численні перекоси в «люстраційній галузі» торочили майже всі опозиційні сили Польщі, від лібералів до посткомуністів, а також чимало моральних авторитетів, таких як Геремек чи Міхнік.
Голова Конституційного суду Єжи Стемпень зазначив, що «люстрація не може бути знаряддям помсти, адже повинна лишень виявити чи ослабити загрози для нашої демократії». Отож суд, зокрема, заборонив санкції за несвоєчасне подання люстраційних довідок. Таким чином колишній дисидент, екс-міністр закордонних справ, а нині депутат Європарламенту Броніслав Геремек, який відмовився втретє складати люстраційні декларації, не втратить депутатського мандату. Водночас люстрація і надалі охоплюватиме політиків усіх рангів, членів місцевого самоврядування, а також керівників державних вузів.
Напередодні рішення Конституційного суду Адам Міхнік, легендарний польський дисидент, виступив із полум'яним маніфестом, у якому звинуватив керівництво польського Інституту національної пам'яті у маніпуляціях, якщо не сказати у відвертій нечистоплотності. Виступ «люстраційно чистого» Міхніка, котрий роками мордувався по комуністичних застінках, викликав шквал емоцій на найвищих щаблях влади, адже Міхнік закликав просто «оприлюднити течки, аби не жити у владі течок, котрими грають, зміст котрих «витікає» і які демонстративно використовуються у політичній грі». За словами Міхніка, «спектакль публічного копирсання в гебешних рапортах і доносах, елегантно названий «люстрація», є ремеслом нерозумним і неморальним». Люстрація у нинішній формі, на думку шанованого журналіста, користі не приносить, адже, попри викриття певної кількості агентів, не було викрито нікого на найвищих посадах у державі. Але найбільше на горіхи дісталося нинішньому керівництву ІНП, яке «діє за замовленням своїх політичних спонсорів, примудряючись упродовж однієї ночі знайти «гаки» на кожного з нас; ці «компромати» одразу виголошують urbi et orbi (Місту і громаді. — Ред.) «приватизовані» публічні мас-медіа». За влучним висловом Міхніка, «гебешні течки стали бейсбольною битою для биття інакомислячих», а монополісти доступу до них нерідко чинять негідно. Тож Міхнік закликав «вкоротити всевладдя кошмарної поліції пам'яті і шантажу» та відкрити всі архіви Інституту, бо «ліпше кінець жаху, ніж жах без кінця».
Водночас прем'єр-міністр Польщі Ярослав Качинський, з не менш революційною, ніж у Міхніка, біографією, у боргу не залишився, гостро заявивши, «що вартувало би перевірити, за що ж боровся остатні 18 років Адам Міхнік». На думку прем'єра, резонансний виступ Міхніка має суто інструментальний характер і спрямований на блокування діяльності Інституту національної пам'яті, і, відповідно, до згортання люстрації, про яку так мріють посткомуністи.
umoloda.kiev.ua
Люстрація як спосіб оптимізації владних кадрі
07.02.2005
Коли під час президентських виборів журналісти повстали проти “темників”, один з аспектів протестної хвилі в середовищі української інтелигенції несподівано набув доволі гучного звучання, а саме – очищення журналістських кадрів від дійових осібпроесу придушеня свободи слова. Вперше в незалежній Україні мова зашла про люстрацію. Також непредбачувано ця тема набула популярності вже стосовно не лише до працівників ЗМІ, а й держслужбовців та можновладців. Дебати про потребу очистити владні інституці від представників старого режиму вилилися у законопроект “про люстрацію”, який було зареєстровано у парламенті позавчора. Незважаючи на те, що шанси подібного документа стати повночинним законом наразі багатьма експертами, та й самими депутатами оцінюються як мінімальні, все ж законотворчий ескіз вартий уваги, оскільки є відповіддю не лише на дискусію, що переросла межі журналістської “тусовки”, а й на певні очікування суспільства від нової влади. Лишень треба зауважити, що проект писався “по гарячих слідах” суспільних дебатів, є емоційним і тому не враховує багатьох моральних спектів процесу люстрації.
Пояснювальна записка дає вичерпну відповідь на запитання, навіщо потрібна люстрація. Приводом для появи і втілення цієї ідеї у життя. на думку авторів, є останні вибори президента України. під час яких сталися події, які наочно продемонстрували – у державі функціонує широке коло осіб, що займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої, судової влади, засобах масової інформації, політичних партіях і громадських організаціях, які були причетні до порушень виборчого законодавства і робили все можливе для того, щоб до влади прийшов кандидат у Президенти України всупереч волевиявленню виборців.
З точки зору українського законодавства і з позицій верховенства права, тональність і мотивація. Викладені у записці, не видаються бездоганними. Фактично автори опосередковано визнають той факт, що всі чинні наразі нормативні акти не в змозі дати відповідь на низку фальсифікацій під час виборів. Але ж є рішення Верховного суду, де чорним по білому зафіксовано, що факти фальсифікацій мали місце, причому у таких обсягах (у другому турі), що суттєво викривили результати всенародного волевиявлення, і це вплинуло на остаточний підсумок. Далі – справа більше технічна: за всіма випадкаи фальсифікацій мають відкрити карні справи, покарати винних, засудити причетних. На подібні питання дає відповідь закон Украини “Про вибори Президента України” та низка зв`язаних нормативних актів. Тобто, йдеться про юридичні факти.
Автори ж законопроекту звертають увагу на вірогідні причини появи такої кількості порушень, і виокремлюють три основних:
1) співпраця з КДБ СРСР та (після 1991 року) іноземними розвідками,
2) причетність до фальсифікацій,
3) причетність до розповсюдження “темників” та утисків свободи слова в країні.
Винні у цих гріхах мають обов`язково у письмовій формі протягом 20 днів з дня введення закону у дію зізнатися у всіх можливих зловживаннях і т.д. при Верховній Раді, міських, районних радах створюватимуться спеціальні люстраційні комісії, у кількості сімох осіб. Кандидатуту голови і заступника пропонує особисто Президент України. Вони мають за два місяці перевірити факти, викладені у зізнанні, викликати автора “покаянного листа” на засідання і викласти йому своє рішення. Вони також мають право звертатися до громадян і юридичних осіб за інформацією у ході перевірки зізнання, а ті зобов`язані удесяиденний термін письмово відповісти на запитання.
Нарешті, передбачається створення Реєстру, де є три розділи: хто пройшо люстрацію і довів свою благонадійність, хто не довів такої і решта ще не люстрованих. Основне призначення люстрації – очистити владн іінституції, тож заплямованим злочинами проти демократії ротягом 5 років забороняється займати керівні посади у ЗМІ, органах влади і закладах освіти, у тому числі дошкільних. Законопроект ен дає відповіді на запитання, що робити покараним за результатами люстрації через 5 років. Вони виправляться? Стануть демократичнішими?
Зайве наголоушувати, що у проекті є ознаки дискримінації. Свого часу країни Прибалтики, коли вийшил з СРСР, відчули потребу також очистити владні інституції та ЗМІ, заклади освіти від тих, хто співпрацював з КДБ СРСР. Тоді таку практику кваліфікували не як порушення прав людини і громадянина (відповіда позиція щодо неможливості дискримінації людини за расовою, статевою та іншими ознаками є у Конституціях кожної демократичної держави світу), а як захід національної безпеки. Шикокомасштабна кампанія, хоч і напівофіційна, не мінімізувала росту корупції та не запобігла скандалам, один з яких завершився імпічментом президентові.
Насправді люстрація є радше відповіддю на суспільний острах перед перспективою вороття до старих прийомів здійснення владних повноважень, аніж масштабна програма виходу з гіпотетичної владної кризи. Автори проекту цілком щиро вважають, що механічний відсів неблагонадійних допоможе у побудові нової, процвіаючої і демократичної держави. І беззастережно кваліфікують “старих” як напівзлочинців. Це є перестороги нової політичної еліти від проникнення старої. Не можна не визнати, що проект актуальний, бо чимало виражених прибічників “старої” влади горою стают з анову. І добре було, якби це відбувалося щиро. Ось людина переглянула свої переконання, переосмислила свої погляди і самостійно дійшла певної думки. Наразі відбувається стрімке формування генерації політхамелеонів – людей, які заради збереження або набуття посад у владі готові перефарбуватися у який завгодно колір. Дивно бачити Раїсу Богатирьову, котра два місяці тому обурювалася емоційним висловом Юлії Тимошенко, яка нині захищає Юлію Володимирівну від…своїх же однодумців. Цікаво спостерігати за низкою посадовців, що раптом змінили тональність розмов і заявляють, що не підуть у відставку. Та й у законопроекті є шпарина для пристосуванців – можливість скасування 5-річного мораторію, якщо комісія вважатиме, що гріхи, викладені у зізнанні, можна простити.
У правовій державі на всі випадки порушення закону відповідь має надавати суд. Якщо є підстави вимагати арешту єкс-президента – подається запит, існує процедура розгляду тощо. Турбує непевність посадовців? Можна влаштувати масштабні перевірки, але добраи інші критерії: послідовність у позиції, наслідки перебування на посаді, позитив і негатив. Зрештою, ніхто не дорікне, якщо нова влада змінить ключові персоналії. На те вона і вигравала вибори, на те у неї є санкція від народу. Але механічний відсів не видається вдалим методом очистити владу, та ще й завоювати довіру у тієї частини населення, яка голосувала за іншого кандидата.
Відтак постає питання критеріїв добору. А це вже тема вимог до претендентів на владні посади, виписаних у положення про держслужбовців.
Лілія Брудницька
Коли під час президентських виборів журналісти повстали проти “темників”, один з аспектів протестної хвилі в середовищі української інтелигенції несподівано набув доволі гучного звучання, а саме – очищення журналістських кадрів від дійових осібпроесу придушеня свободи слова. Вперше в незалежній Україні мова зашла про люстрацію. Також непредбачувано ця тема набула популярності вже стосовно не лише до працівників ЗМІ, а й держслужбовців та можновладців. Дебати про потребу очистити владні інституці від представників старого режиму вилилися у законопроект “про люстрацію”, який було зареєстровано у парламенті позавчора. Незважаючи на те, що шанси подібного документа стати повночинним законом наразі багатьма експертами, та й самими депутатами оцінюються як мінімальні, все ж законотворчий ескіз вартий уваги, оскільки є відповіддю не лише на дискусію, що переросла межі журналістської “тусовки”, а й на певні очікування суспільства від нової влади. Лишень треба зауважити, що проект писався “по гарячих слідах” суспільних дебатів, є емоційним і тому не враховує багатьох моральних спектів процесу люстрації.
Пояснювальна записка дає вичерпну відповідь на запитання, навіщо потрібна люстрація. Приводом для появи і втілення цієї ідеї у життя. на думку авторів, є останні вибори президента України. під час яких сталися події, які наочно продемонстрували – у державі функціонує широке коло осіб, що займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої, судової влади, засобах масової інформації, політичних партіях і громадських організаціях, які були причетні до порушень виборчого законодавства і робили все можливе для того, щоб до влади прийшов кандидат у Президенти України всупереч волевиявленню виборців.
З точки зору українського законодавства і з позицій верховенства права, тональність і мотивація. Викладені у записці, не видаються бездоганними. Фактично автори опосередковано визнають той факт, що всі чинні наразі нормативні акти не в змозі дати відповідь на низку фальсифікацій під час виборів. Але ж є рішення Верховного суду, де чорним по білому зафіксовано, що факти фальсифікацій мали місце, причому у таких обсягах (у другому турі), що суттєво викривили результати всенародного волевиявлення, і це вплинуло на остаточний підсумок. Далі – справа більше технічна: за всіма випадкаи фальсифікацій мають відкрити карні справи, покарати винних, засудити причетних. На подібні питання дає відповідь закон Украини “Про вибори Президента України” та низка зв`язаних нормативних актів. Тобто, йдеться про юридичні факти.
Автори ж законопроекту звертають увагу на вірогідні причини появи такої кількості порушень, і виокремлюють три основних:
1) співпраця з КДБ СРСР та (після 1991 року) іноземними розвідками,
2) причетність до фальсифікацій,
3) причетність до розповсюдження “темників” та утисків свободи слова в країні.
Винні у цих гріхах мають обов`язково у письмовій формі протягом 20 днів з дня введення закону у дію зізнатися у всіх можливих зловживаннях і т.д. при Верховній Раді, міських, районних радах створюватимуться спеціальні люстраційні комісії, у кількості сімох осіб. Кандидатуту голови і заступника пропонує особисто Президент України. Вони мають за два місяці перевірити факти, викладені у зізнанні, викликати автора “покаянного листа” на засідання і викласти йому своє рішення. Вони також мають право звертатися до громадян і юридичних осіб за інформацією у ході перевірки зізнання, а ті зобов`язані удесяиденний термін письмово відповісти на запитання.
Нарешті, передбачається створення Реєстру, де є три розділи: хто пройшо люстрацію і довів свою благонадійність, хто не довів такої і решта ще не люстрованих. Основне призначення люстрації – очистити владн іінституції, тож заплямованим злочинами проти демократії ротягом 5 років забороняється займати керівні посади у ЗМІ, органах влади і закладах освіти, у тому числі дошкільних. Законопроект ен дає відповіді на запитання, що робити покараним за результатами люстрації через 5 років. Вони виправляться? Стануть демократичнішими?
Зайве наголоушувати, що у проекті є ознаки дискримінації. Свого часу країни Прибалтики, коли вийшил з СРСР, відчули потребу також очистити владні інституції та ЗМІ, заклади освіти від тих, хто співпрацював з КДБ СРСР. Тоді таку практику кваліфікували не як порушення прав людини і громадянина (відповіда позиція щодо неможливості дискримінації людини за расовою, статевою та іншими ознаками є у Конституціях кожної демократичної держави світу), а як захід національної безпеки. Шикокомасштабна кампанія, хоч і напівофіційна, не мінімізувала росту корупції та не запобігла скандалам, один з яких завершився імпічментом президентові.
Насправді люстрація є радше відповіддю на суспільний острах перед перспективою вороття до старих прийомів здійснення владних повноважень, аніж масштабна програма виходу з гіпотетичної владної кризи. Автори проекту цілком щиро вважають, що механічний відсів неблагонадійних допоможе у побудові нової, процвіаючої і демократичної держави. І беззастережно кваліфікують “старих” як напівзлочинців. Це є перестороги нової політичної еліти від проникнення старої. Не можна не визнати, що проект актуальний, бо чимало виражених прибічників “старої” влади горою стают з анову. І добре було, якби це відбувалося щиро. Ось людина переглянула свої переконання, переосмислила свої погляди і самостійно дійшла певної думки. Наразі відбувається стрімке формування генерації політхамелеонів – людей, які заради збереження або набуття посад у владі готові перефарбуватися у який завгодно колір. Дивно бачити Раїсу Богатирьову, котра два місяці тому обурювалася емоційним висловом Юлії Тимошенко, яка нині захищає Юлію Володимирівну від…своїх же однодумців. Цікаво спостерігати за низкою посадовців, що раптом змінили тональність розмов і заявляють, що не підуть у відставку. Та й у законопроекті є шпарина для пристосуванців – можливість скасування 5-річного мораторію, якщо комісія вважатиме, що гріхи, викладені у зізнанні, можна простити.
У правовій державі на всі випадки порушення закону відповідь має надавати суд. Якщо є підстави вимагати арешту єкс-президента – подається запит, існує процедура розгляду тощо. Турбує непевність посадовців? Можна влаштувати масштабні перевірки, але добраи інші критерії: послідовність у позиції, наслідки перебування на посаді, позитив і негатив. Зрештою, ніхто не дорікне, якщо нова влада змінить ключові персоналії. На те вона і вигравала вибори, на те у неї є санкція від народу. Але механічний відсів не видається вдалим методом очистити владу, та ще й завоювати довіру у тієї частини населення, яка голосувала за іншого кандидата.
Відтак постає питання критеріїв добору. А це вже тема вимог до претендентів на владні посади, виписаних у положення про держслужбовців.
Лілія Брудницька
ПРИКАРПАТТЯ. “Круглий стіл” на тему: “Люстрація: так чи ні?”
У вівторок, 22 березня, в Народному домі „Просвіта” м.Івано-Франківська відбувся „круглий стіл” на тему „Люстрація: так чи ні?”, який організували Івано-Франківська обласна організація Української народної партії та ВО „Свобода”.
В обговоренні питання взяли участь: голова Івано-Франківської обласної організації УНП, депутат обласної ради Олександр ЧЕЛЯДИН, голова Івано-Франківського Товариства української мови „Просвіта” Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, голова обласної організації ВО „Свобода” Ярослав ШВЕЛЕБА та депутат Івано-Франківської міської ради, голова депутатської групи „Не словом, а ділом”, член УНП Віктор АНУШКЕВИЧУС.
Думки присутніх щодо необхідності проведення в Україні люстрації розділилися. Голова обласної організації Української народної партії Олександр ЧЕЛЯДИН повідомив про 2 позиції, які існують всередині УНП щодо люстрації.
Перша — люстрація має торкнутися державних службовців і дати відповіді на запитання: чи співпрацювали державні службовці з органами КДБ радянських часів, чи вони працюють зараз таємно на спецоргани інших держав і чи брали держслужбовці участь в організації фальсифікації виборів Президента, залякуванні, погрозах, тиску на виборців, підміні документів і інших вчинках, які впливали на результати волевиявлення?
Законопроект, який підтримала Українська народна партія, передбачає, щоб тих людей, які порушували систематично закон і впливали на результат волевиявлення громадян через залякування або через фальсифікації, які співпрацювали зі спецслужбами іноземних держав, на 5 років відсторонити від влади.
Друга позиція — люстрація може відбутися і без прийняття певного закону. Віктор ЮЩЕНКО, як кандидат у президенти, обіцяв серйозну радикальну зміну влади. До прийняття закону про люстрацію Президент без жодних законів може виконати всі вимоги закону про люстрацію, шляхом оновлення, через укази, кадрову політику, кадрові зміни і створення відповідної атмосфери у суспільстві. Крім того, свій внесок в оновлення влади може внести СБУ, якщо вона не буде обслуговувати кремлівські інтереси, труїти кандидатів у Президенти, втручатися у політику, а буде займатися охороною державних інтересів України.
„Законопроект про люстрацію торкається тільки осіб, які є претендентами на посади у державних, місцевих органах влади, правоохоронних органах, судах, у вищих навчальних закладах, в керівництві ЗМІ, кандидатів в народні депутати України, — стверджує головний „народник” Прикарпаття Олександр ЧЕЛЯДИН. — Люстрації відбувалися і в Чехословаччині, і в Німеччині, де торкнулися до 20% державних службовців”.
www.unp-ua.org
В обговоренні питання взяли участь: голова Івано-Франківської обласної організації УНП, депутат обласної ради Олександр ЧЕЛЯДИН, голова Івано-Франківського Товариства української мови „Просвіта” Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, голова обласної організації ВО „Свобода” Ярослав ШВЕЛЕБА та депутат Івано-Франківської міської ради, голова депутатської групи „Не словом, а ділом”, член УНП Віктор АНУШКЕВИЧУС.
Думки присутніх щодо необхідності проведення в Україні люстрації розділилися. Голова обласної організації Української народної партії Олександр ЧЕЛЯДИН повідомив про 2 позиції, які існують всередині УНП щодо люстрації.
Перша — люстрація має торкнутися державних службовців і дати відповіді на запитання: чи співпрацювали державні службовці з органами КДБ радянських часів, чи вони працюють зараз таємно на спецоргани інших держав і чи брали держслужбовці участь в організації фальсифікації виборів Президента, залякуванні, погрозах, тиску на виборців, підміні документів і інших вчинках, які впливали на результати волевиявлення?
Законопроект, який підтримала Українська народна партія, передбачає, щоб тих людей, які порушували систематично закон і впливали на результат волевиявлення громадян через залякування або через фальсифікації, які співпрацювали зі спецслужбами іноземних держав, на 5 років відсторонити від влади.
Друга позиція — люстрація може відбутися і без прийняття певного закону. Віктор ЮЩЕНКО, як кандидат у президенти, обіцяв серйозну радикальну зміну влади. До прийняття закону про люстрацію Президент без жодних законів може виконати всі вимоги закону про люстрацію, шляхом оновлення, через укази, кадрову політику, кадрові зміни і створення відповідної атмосфери у суспільстві. Крім того, свій внесок в оновлення влади може внести СБУ, якщо вона не буде обслуговувати кремлівські інтереси, труїти кандидатів у Президенти, втручатися у політику, а буде займатися охороною державних інтересів України.
„Законопроект про люстрацію торкається тільки осіб, які є претендентами на посади у державних, місцевих органах влади, правоохоронних органах, судах, у вищих навчальних закладах, в керівництві ЗМІ, кандидатів в народні депутати України, — стверджує головний „народник” Прикарпаття Олександр ЧЕЛЯДИН. — Люстрації відбувалися і в Чехословаччині, і в Німеччині, де торкнулися до 20% державних службовців”.
www.unp-ua.org
Декомунізація і люстрація – хіба не панацея?...
Ткаченко Віктор Іванович | 13.09.2007
Ідеться про нагальну необхідність провести декомунізацію й люстрацію в нашому суспільстві...
Уявіть собі, що ви в театрі на якійсь виставі. Епізод за епізодом, дія за дією, перманентна зміна декорацій – і емоції, емоції персонажів п'єси, які відтворюють на сцені талановиті, посередні й безталанні актори. Це вже як повезе якомусь із театрів... Отже, життя вирує, але яке життя? Звичайно, видумане драматургом. Хоча й не позбавлене певного сенсу, адже воно взяте з нашого реального життя. Так ми намагаємося вчитися на помилках, відтворюючи ретроспективно своє життя, щоб не повторювати їх у майбутньому чи навпаки, моделюючи своє майбутнє, врахувавши прорахунки в минулому. Й не тільки в театрі ми експериментуємо. Кіно, телебачення, радіо, література, образотворче мистецтво, музика і навіть інтернет слугують нам отим стрижнем нашого майбутнього життя. Від того як вдало чи невдало змоделюємо своє життя, залежитиме й успіх чи крах наших сподівань. А оскільки життя реальне далеко не завжди збігається з нашим уявним ідеалом, ми змушені нагадувати щоразу в різних за жанрами і напрямками творах яким чином і в якому напрямку йти до заздалегідь наміченої світлої мети та акцентувати свою увагу на помилках. Тільки такий шлях до кардинальних позитивних змін існує – іншого нема. Звідси й відомий крилатий вислів: "Життя – це театр, а ми в ньому актори!" Тож як зіграємо, так і будемо надалі жити-поживати й добра наживати...
А тепер повернімось у реалії нашого життя. Життя в уже начебто незалежній Україні, про яку мріяли й боролися мільйони українців протягом століть.
Але ж нічого не змінилося в нашому житті, хоч і нема вже, слава Богу, тієї імперії зла, яку так смертельно боявся ледь не весь світ і знав, як Совєтський Союз. Кілька "республік" цього знавіснілого "Союзу", як і переважна більшість його сателітів (так звані "країни народної демократії") пішли своїм шляхом, рішуче позбувшись нав'язаної силою залежності і вже багато чого позитивного досягли у своєму розвитку. А ми, вийшовши з "Союзу", автоматично збилися на манівці, змінивши лише декорації. Як у театрі під час вистави. Оте кляте рабське єство як засіло, так і продовжує нами управляти...
Отже, глухий кут, навіть, здавалося б, безвихідь. Де ж вихід із цього ганебного становища? Чи існує він? Існує, і він зовсім не новий. Про нього навіть геть усі знають, але чомусь далеко не всі використовують. Не використали й ми вчасно той чи не єдиний рятівний вихід, як наші колишні побратими по "Союзу", які не злякалися болісної ломки в своїх суспільствах. Тільки не будемо вдаватися тут у причини нашого дивного небажання. Про них я якось уже згадував і не раз. То де ж він той вихід?
Він у нашій тотальній...декомунізіції та жорсткій люстрації всього українського суспільства.
Це єдиний універсальний шлях до нашого прогресивного розвитку, яким пішли країни колишньої совєтської Прибалтики та країни Центральної й Південної Європи. Хоча й там ще не все гаразд, тож лунають заклики до більш рішучих дій, бо вже підіймають голови комуністи в деяких країнах, приміром, здавалося б, у благополучній Чехії. А безцеремонне втручання Росії, яка так і не позбулася свого імперського нутра і намагається в будь-який спосіб відтворити статус-кво, навпаки, прискорює чи змушує пришвидшити процеси декомунізації та люстрації.
Позачергові вибори надають нам ще один реальний шанс змінити своє непринадне становище на краще й підштовхнути суспільство до радикальніших змін. Полуда з очей наших людей потроху спадає і на Сході, і на Півдні України, де ще сильний і досить відчутний вплив колишніх вчорашніх. Прості люди вже побачили на практиці, як життя наше з приходом до влади біло-синіх "покращилося вже сьогодні". Тож сподіваємось, що будуть голосувати вже не так, як раніше, якщо воліють змін реальних, а не віртуальних.
Коаліція з комуністів, соціалістів та Партії регіонів – не випадковий збіг обставин, як дехто з нас тут уважає, а цілком закономірний і природний процес. Хто такі комуністи, тут усі знають, як і не забули, з кого утворилася партія соціалістів чи регіоналів. Вони з колишніх учорашніх комуністів, а як кажуть у народі: попав між ворони – по-воронячому й кряч. Сказано як зав'язано.
Стереотипи живучі і кожен, хто не бажає зламати стару й давно віджилу систему соціально-політичного устрою суспільства, тримається до кінця й хапається навіть за кволу соломинку...
Отже, сподівання на прихід до влади національно-демократичних сил вселяє надію на певні зміни в нашому житті. Майдан-2004 показав, що більшість людей вже давно стомилася від очікувань і чекають не на декоративні зміни, а на кардинальні. Той же Майдан і налякав колишніх вчорашніх, але, на жаль, так і не навчив нічому. І вже, здається, не навчить. А в таких безнадійних випадках потрібне негайне хірургічне втручання. На такий крок здатні лише національно-демократичні сили.
Тож залишилося вже небагато часу. Не помилитися б у черговий раз...
narodna.pravda.com.ua
Ідеться про нагальну необхідність провести декомунізацію й люстрацію в нашому суспільстві...
Уявіть собі, що ви в театрі на якійсь виставі. Епізод за епізодом, дія за дією, перманентна зміна декорацій – і емоції, емоції персонажів п'єси, які відтворюють на сцені талановиті, посередні й безталанні актори. Це вже як повезе якомусь із театрів... Отже, життя вирує, але яке життя? Звичайно, видумане драматургом. Хоча й не позбавлене певного сенсу, адже воно взяте з нашого реального життя. Так ми намагаємося вчитися на помилках, відтворюючи ретроспективно своє життя, щоб не повторювати їх у майбутньому чи навпаки, моделюючи своє майбутнє, врахувавши прорахунки в минулому. Й не тільки в театрі ми експериментуємо. Кіно, телебачення, радіо, література, образотворче мистецтво, музика і навіть інтернет слугують нам отим стрижнем нашого майбутнього життя. Від того як вдало чи невдало змоделюємо своє життя, залежитиме й успіх чи крах наших сподівань. А оскільки життя реальне далеко не завжди збігається з нашим уявним ідеалом, ми змушені нагадувати щоразу в різних за жанрами і напрямками творах яким чином і в якому напрямку йти до заздалегідь наміченої світлої мети та акцентувати свою увагу на помилках. Тільки такий шлях до кардинальних позитивних змін існує – іншого нема. Звідси й відомий крилатий вислів: "Життя – це театр, а ми в ньому актори!" Тож як зіграємо, так і будемо надалі жити-поживати й добра наживати...
А тепер повернімось у реалії нашого життя. Життя в уже начебто незалежній Україні, про яку мріяли й боролися мільйони українців протягом століть.
Але ж нічого не змінилося в нашому житті, хоч і нема вже, слава Богу, тієї імперії зла, яку так смертельно боявся ледь не весь світ і знав, як Совєтський Союз. Кілька "республік" цього знавіснілого "Союзу", як і переважна більшість його сателітів (так звані "країни народної демократії") пішли своїм шляхом, рішуче позбувшись нав'язаної силою залежності і вже багато чого позитивного досягли у своєму розвитку. А ми, вийшовши з "Союзу", автоматично збилися на манівці, змінивши лише декорації. Як у театрі під час вистави. Оте кляте рабське єство як засіло, так і продовжує нами управляти...
Отже, глухий кут, навіть, здавалося б, безвихідь. Де ж вихід із цього ганебного становища? Чи існує він? Існує, і він зовсім не новий. Про нього навіть геть усі знають, але чомусь далеко не всі використовують. Не використали й ми вчасно той чи не єдиний рятівний вихід, як наші колишні побратими по "Союзу", які не злякалися болісної ломки в своїх суспільствах. Тільки не будемо вдаватися тут у причини нашого дивного небажання. Про них я якось уже згадував і не раз. То де ж він той вихід?
Він у нашій тотальній...декомунізіції та жорсткій люстрації всього українського суспільства.
Це єдиний універсальний шлях до нашого прогресивного розвитку, яким пішли країни колишньої совєтської Прибалтики та країни Центральної й Південної Європи. Хоча й там ще не все гаразд, тож лунають заклики до більш рішучих дій, бо вже підіймають голови комуністи в деяких країнах, приміром, здавалося б, у благополучній Чехії. А безцеремонне втручання Росії, яка так і не позбулася свого імперського нутра і намагається в будь-який спосіб відтворити статус-кво, навпаки, прискорює чи змушує пришвидшити процеси декомунізації та люстрації.
Позачергові вибори надають нам ще один реальний шанс змінити своє непринадне становище на краще й підштовхнути суспільство до радикальніших змін. Полуда з очей наших людей потроху спадає і на Сході, і на Півдні України, де ще сильний і досить відчутний вплив колишніх вчорашніх. Прості люди вже побачили на практиці, як життя наше з приходом до влади біло-синіх "покращилося вже сьогодні". Тож сподіваємось, що будуть голосувати вже не так, як раніше, якщо воліють змін реальних, а не віртуальних.
Коаліція з комуністів, соціалістів та Партії регіонів – не випадковий збіг обставин, як дехто з нас тут уважає, а цілком закономірний і природний процес. Хто такі комуністи, тут усі знають, як і не забули, з кого утворилася партія соціалістів чи регіоналів. Вони з колишніх учорашніх комуністів, а як кажуть у народі: попав між ворони – по-воронячому й кряч. Сказано як зав'язано.
Стереотипи живучі і кожен, хто не бажає зламати стару й давно віджилу систему соціально-політичного устрою суспільства, тримається до кінця й хапається навіть за кволу соломинку...
Отже, сподівання на прихід до влади національно-демократичних сил вселяє надію на певні зміни в нашому житті. Майдан-2004 показав, що більшість людей вже давно стомилася від очікувань і чекають не на декоративні зміни, а на кардинальні. Той же Майдан і налякав колишніх вчорашніх, але, на жаль, так і не навчив нічому. І вже, здається, не навчить. А в таких безнадійних випадках потрібне негайне хірургічне втручання. На такий крок здатні лише національно-демократичні сили.
Тож залишилося вже небагато часу. Не помилитися б у черговий раз...
narodna.pravda.com.ua
Люстрація
Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії.
Чи не кожний день на Вільному Форумі проходить згадка про необхідність проведення люстрації в Україні.
Тому пропоную бажаючим виписати відповдіну статтю для обговорення та можливого включення її у Меморандум Майдану.
[ред.]
Як це має бути?
Наприклад:
21 липня 2006 року польський парламент прийняв нову редакцію закону про люстрацію. Нова редакція закону стосуватиметься декількох сотень тисяч державних посадовців, тоді як за старим законодавством обов`язок оприлюднювати своє минуле торкався "лише" 27 000 посадовців на найвищих ешелонах влади.
Тепер до цього списку (парламентарі, міністри та судді) додалися вчителі і журналісти, а також чисельні посади місцевого рівня.
Вищезгадані особи мусять звертатися до Національного Інституту Пам`яті за спеціальною атестацією про те, що вони не співпрацювали з комуністичними спецслужбами; в разі ж встановлення наявності подібного минулого, щодо відповідних осіб може бути застосоване звільнення.
maidan.org.ua
Чи можлива люстрація в Україні?
11.02.2009 (00:06)
 |
| Українське суспільство не готове до люстрації |
Думки політиків щодо цього питання розділились. В Україні немає закону про люстрацію і навряд чи цей склад Верховної ради ухвалить такий документ. Зазначають як політологи, так і дехто з народних обранців.
Більшість посткомуністичних країн провели декомунізацію (публічний осуд і заборона комуністичної ідеології) та люстрації (яка забороняє обіймати посади в державній службі особам, які співпрацювали з органами злочинної системи) і це стало важливим чинником у переході від тоталітаризму до демократичного суспільств. Для прикладу, у Чехії після розпаду СРСР колишнім партійним функціонерам одразу заборонили протягом 10 років займати високі посади. У Східній Німеччині кожен 5 німець був інформатором чи агентом спецслужб.
Під час люстрації у Польщі не бракувало скандалів
Процес люстрації у Польщі, по суті, завершений. Він зачепив як світських осіб, так і духовних. Скандалів у сусідній державі не бракувало, як і виправдань і судових позовів. До 2005 року люстраційну процедуру у Польщі пройшли більше 150 тисяч поляків, зазначив польський публіцист українського походження Мирослав Чех. Однак, з 30 000 справ, лише 127 підтверджували, що людина дійсно співпрацювала зі спецслужбами.
За словами пана Чеха, завдяки таким «чисткам» Польща виграла, тому що вдалося змінити мислення державної еліти загалом. А це лише дало поштовх до динамічнішого просування до європейської спільноти. Як результат, Польща у складі ЄС.
Українське суспільство не готове до люстрації
Однак, на думку польського публіциста, сьогодні в Україні нереально розпочати процес люстрації. Адже більшість архівів зберігаються у Москві. Тому важко буде довести, чи співпрацювала людина з КДБ. Оскільки, за досвідом тієї ж Польщі, можуть бути випадки, коли у документах значиться, що людина агент КДБ, але насправді спецслужбам не вдалося завербувати цю особу. І таких випадків у справах поляків було чимало. Тому мусить бути доказова база.
Президента Польщі Александра Кваснєвського звинуватили у співпраці з таємними спецслужбами тільки для того, щоб не дозволити йому балотуватись на виборах. І це приклад як закон використовували у політичній боротьбі.
Чи готове українське суспільство до таких викликів? У такій нестабільній політичній ситуації та економічній кризі – ні, каже Мирослав Чех.
Близько 15 тисяч посадовців були змінені в Україні після помаранчевої революції, але переважна більшість екс - чиновників нині знову при посадах.
Проект Закону про люстрацію готується
Народний депутат України Ярослав Кендзьор працює над проектом закону про люстрацію. У нього назбиралось чимале досьє про співпрацю українських чиновників і політиків зі спецслужбами КДБ. Але, впевнений парламентар, цей склад Верховної Ради не ухвалить Закон про люстрацію. Адже більшість українських політиків колишні партійні функціонери чи комсомольські діячі. Однак те, що СБУ відкрило доступ до архівів уже є першим кроком на шляху до процесу люстрації в Україні, зазначає пан Кендзьор.
«Більшість парламентарів бояться цього, люстрації, вони тремтять перед нею. Можна собі лише уявити як багато колишніх агентів КДБ нині у кріслах Верховної Ради…Я вважаю, що зараз необхідно перевірити верхні ешелони влади, Секретаріату Президента, Кабміну, обласних чиновників, парламентарів, цього на перший крок буде достатньо. Але перед виборами такої чистки просто не допустять. Однак Україну люстрація чекає», – заявив народний депутат України Ярослав Кендзьор.
Пригадую у Львові один випадок, коли православний священик публічно вибачився, що він у радянський час порушував таїнство сповіді. Перед ним був вибір, або його родина з маленькими дітьми відбуде на заслання або він інформуватиме КДБ. У середині 90-х священик покинув високе становище і виїхав у далеке село в південній Україні, щоб там служити Господові і людям.
Інтернет-видання
UA- Reporter.com
UA- Reporter.com
Життя після Кучми: декучмізація чи кадрове всепрощення?
Люстрація по-українськи
Дмитро ЛИХОВІЙ
«Очищення через жертвопринесення» або й без нього
Як це було в сусідів
Хто проти «табу» на бандитів?
КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ
Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій:
Володимир Полохало, шеф-редактор часопису «Політична думка»:
Олесь Доній, голова Центру дослідження політичних цінностей:
Влодко Закалюжний, один із лідерів київського куща «Пори»:
Опитував Володимир СЕМКІВ. | umoloda.kiev.ua
Дмитро ЛИХОВІЙ
 |
«Очищення через жертвопринесення» або й без нього
Цього слова бояться, але найбільше бояться ті, хто боїться відповідальності. Люстрація (з латини lustratio — очищення через жертвопринесення) — лише в первісному своєму значенні таке «кровожерне» поняття. У наш час це означає заборону на заняття посад у державному апараті для осіб, якi скомпрометували себе співпрацею або співучастю в попередній злочинній системі. Україна підходила до межі, на якій можливе таке очищення, на початку 1990-х років — після руйнування червоного тоталітарного устрою, разом з іншими постсоціалістичними країнами та республіками. Утім тоді, на відміну, скажімо, від Чехії, нам забракло снаги переступити дуже багато меж між гіршим минулим і кращим майбутнім. Тому Україна й залишилася в малопривабливій «сірій» зоні переходу, або — і в останні роки це стало помітно — навіть почала відкат назад до тоталітаризму.
Сьогодні, після перемоги помаранчевої революції, яку багато хто вважає другим, нарешті — вдалим етапом національно-демократичного зламу початку 90-х, настав час порушити питання люстрації повторно. Ба, більше — слід його ще більш загострити. Адже час, що минув після краху комуністичної системи, показав (у порівнянні з іншими країнами Східної Європи), куди ми могли прийти в разі кардинальної зміни ідеології державного будівництва, відмови від певних пережитків минулого, і куди насправді докотилися.
Правильний вибір у нинішній «нульовій точці» — очищення, зміна орієнтирів, рушійних сил і принципів — обов'язково пришвидшить наш рух до мети — демократичної заможної Європи. Неправильний — збереже нинішню систему корупції, про потребу зміни якої так багато говорили щирі помаранчеві революціонери. І тут постають виклики люстрації: міняти тільки «голови», з яких гниє риба, і сподіватися, що відтак очиститься й решта «тіла», чи починати масштабну заміну «гвинтиків» в управлінському механізмі?
Як це було в сусідів
Саме такі два люстраційні підходи — різкіший і м'якший — виявили у своїй недавній практиці країни Східної Європи.
«Винні ми всі», — цими словами Вацлав Гавел у 1989 році на Венцеславській площі Праги намагався переконати чеський народ, який вимагав розправи над комуністами, не повторювати ні чистки 50-х років, ні чистки після «празької весни». Але депутати Федеральної асамблеї Чехословаччини тоді вирішили інакше і, попри стриманість головних дійових осіб «оксамитової революції», прийняли закон про люстрацію. Він заборонив доступ до державної служби впродовж п'яти років колишнім співробітникам Служби держбезпеки (СтБ), керівникам КПЧ та народної міліції найвищого рангу. Під його дію підпав щонайменше мільйон громадян, що дуже суттєво для невеличкої країни. Ініційований правою, ультра-ліберальною Громадянською демократичною партією, цей закон призвів до виявів обурення у Словаччині, де більшість політиків були на той час комуністами. Але, зауважують спостерігачі, саме Чехія зараз живе найкраще з-поміж усіх країн колишнього соціалістичного табору. Подіяв люстраційний радикалізм у підходах до формування нової влади: через кардинальну заміну виконавців змінилося мислення державної системи взагалі.
Інший підхід — той, за якого змінюється мислення не всієї машини, а окремих голів, і ці голови не позбавляються права лишатися у складі системи. Приклад — Польща, де комуністичний апарат плавно увійшов у перехідний період і відтак уникнув чисток. У ті роки відомий опозиціонер Тадеуш Мазовецький сказав слова, які стали девізом усього процесу зміни польської системи: «Нам треба підвести жирну риску під минулим». Вам це не нагадує слова декого з наших опозиційних лідерів про потребу «перегорнути сторінку»? Утім і в братів-ляхів є закон про люстрацію, визнаний Конституційним судом таким, що не суперечить їхньому Основному закону. Основний сенс його полягає в тому, аби вилучити з органів влади колишніх агентів спецслужб та інформаторів радянського КДБ. Однак ідеться не про повальні «зачистки», а про надання цим людям шансу покаятися: якщо політичний керівник до 1990 року «стукав» або «співпрацював», він має подати у спеціальний суд відповідну заяву. Така собі «явка з повинною». Покарання ж у вигляді звільнення буде невідворотним тоді, коли виявиться, що «об'єкт» приховав таку пляму у своїй біографії. І механізм діє. Зокрема, днями люстраційний суд Польщі таким чином «зняв» самого голову парламенту (сейму) — Юзефа Олекси. Така «м'яка» люстрація народилася з імперативу морального очищення, а не покарання. Але і її суть полягає аж ніяк не в забутті минулих гріхів, а в гаслі «Амністії — так, амнезії — ні».
Хто проти «табу» на бандитів?
Багато хто, оцінюючи ці порівняння, може згадати й досвід інших країн, де обійшлися навіть без ліберальних люстрацій. Багато хто заявить, що люстраційні паралелі не є правомірними через несхожість самих устроїв, які нібито потрібно карати радикальною зміною кадрів: тоді в них — соціалізм-тоталітаризм, з яким усе зрозуміло, зараз у нас — уже ринок і сяка-така, та все ж демократія. Однак зауважмо: переможці виборів — Віктор Ющенко і К — мали на своїх помаранчевих прапорах гасло кардинальної зміни системи влади і, що головне, — її очищення, демократизації. «Так!» Ющенка стосувалося передусім приведення у владу нових людей із «чесними руками, які не крадуть». Тож чому б не застосувати люстрацію по-українському саме в такому сенсі? Адже, зауважмо, якщо ендеерівські «штазі», чеські «еспебешники» чи польські «стукачі» страждали вже за те, що віддано працювали в рамках тодішнього законодавства, але в системі, яка за визначенням була злочинною, то наші антигерої відзначилися грубими порушеннями існуючих, дуже навіть правильних законів демократичного суспільства. Чи не ставила українська опозиція вимогу: закон — один для всіх? Чому тоді хтось має сидіти в тюрмі за вкрадений мішок картоплі, а той, хто поцупив у держави три мільярди (згадаймо Криворіжсталь), може домовлятися про свою присутність у новій владі?
«Наша» люстрація в цьому сенсі уявляється виконанням передвиборчих обіцянок, а не «жаданням крові». Звісно, не слід забороняти представникам старої влади обіймати посади в новому апараті. Бо й на місцях, і в центрі на різних щаблях дуже багато міцних професіоналів, чиновників, які чесно працювали на громаду й Україну, навіть маючи на стіні портрет Кучми. Однак є й неміряно тих, кому (за зразком тієї ж Польщі, за приписом спеціального закону чи без нього) просто необхідно пройти своєрідне чистилище. Людські долі ламали конкретні злочинці при владі, цілком матеріальні «орли» відрізали журналістам голови, реальні клептомани крали десятками державні підприємства, і право громадян на вибір нової влади нищили чинні сатрапи. І якщо боятися наполохати певний регіон чи певну сферу заміною скомпрометованих управлінських кадрів, то це означатиме ні що інше, як збереження на державному рівні ідеології вседозволеності та брудних рук.
Невже хтось вірить у те, що колишній пекельний цербер може стати янголом і долучитися до розбудови помаранчевого раю, лише постоявши на майдані у шарфі відповідного кольору? Невже Кримінальний кодекс нової України проігнорує десять років правової сваволі? Невже наслідком найбруднішої в історії України виборчої кампанії так і не стане хоч кілька показових судів? Невже репресії залишаться безкарними, і навіть найрезонансніші кримінальні справи, для доведення яких до остаточного розслідування потрібна лише воля вищого політичного керівництва, так і залишаться «законсервованими»?
Та якщо навіть не «педалювати» кримінальні переслідування, а зачепити лише питання кадрових принципів: невже злочинці, яким по справедливості світило б до 12 років неволі, будуть вільні прилаштовуватися на нові терміни у керівні крісла й при новій владі? Якщо все село розуміє, що голова — бандит і падлюка, то чи не є це підставою для люстрації на низовому рівні? Невже в нас така коротка «лава запасних», спроможних працювати на Україну, щоб не очистити кожух від вошей?
Як бачимо, питань вистачає, а з відповідями наразі сутужно. Серед тих натяків, які звучать із вуст нового Президента, поки що нічого не чути про потребу люстрації по-українськи, такої собі «декучмізації». А вона таки була б незайвою, хоча б у ліберальному вигляді. Бо ж народ, який зробив «помаранчевих» новою владою, хоче якнайшвидше відчути результати своїх старань. І п'ять років першого президентського терміну Ющенка цілком могли б стати — за прикладом братів-чехів — п'ятьма роками очищення через «табу» на присутність у владі бандитів «старого скликання». Бо злочинність — штука заразна...
P.S. «УМ» вважає тему люстрації вельми актуальною на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства і закликає долучатися до відкритої дискусії.
КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ
Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій:
— Люстрація як спосіб очищення нової влади від старих еліт та кадрів для України не є ефективною і дієвою. Ці механізми були ефективними для невеликих держав, які пройшли фазу «оксамитових революцій». Щоправда, інколи люстрація була сумнівною з точки зору чистоти переходу до демократії. Скажімо, балтійська модель спиралася здебільшого на етнічні фактори.
Для України ж, нація якої створена на громадянській, а не етнічній основі, така модель буде не консолідуючою, а роз'єднуючою.
Люстрація не на законодавчому рівні, а де-факто може відбутися, якщо майбутня влада формуватиме уряд за політичною моделлю. Ця модель передбачає, що у владу йдуть ті політики, які здобули підтримку населення під час виборів. У такому випадку люстрація стане просто недоречною, адже відпаде потреба «розбавляти» уряд людьми зі старих еліт. Утвориться ефективна модель політичного управління: стара еліта і старі кадри будуть змушені або йти з політики, або переходити в опозицію й чекати нових виборів. Тоді зміну еліт вирішуватиме не закон про люстрацію, а виборець. А сенс люстрації в її посткомуністичному значенні просто відпаде.
Володимир Полохало, шеф-редактор часопису «Політична думка»:
— Суспільство очищається тоді, коли винні несуть відповідальність. Якщо говорити про зміну політичного режиму, то є два способи морального і політичного очищення. Один із них – це каяття, інший – кара людей, які порушували закон і права людей. Дуже справедливими виглядають вимоги довести до логічного завершення справу Гонгадзе, дослідити фальсифікації на минулих виборах та багато-багато інших справ. Якщо ті, хто був причетний до злочинів, будуть покарані, то це якраз і буде шлях до оздоровлення суспільства. Йдеться, звичайно, не про розправу. Для цього існує судова гілка влади, яка повинна зайнятися злочинами в межах закону.
Олесь Доній, голова Центру дослідження політичних цінностей:
— Найбільш необхідною люстрація була в 1991 році. Тоді в органах влади треба було обмежити присутність агентури КДБ і номенклатури КПРС. Зараз я не бачу можливості введення люстраційного законодавства, адже нема критеріїв, за якими можна обмежити присутність певних людей у владі. Ті, хто чинив злочин, мусять бути засуджені, але це не означає, що до влади не можна пускати всіх, хто був у Кучми. Питання очищення влади – значно ширше.
Люстраційне законодавство є одним із методів очищення, але найменш реальним. Як на мене, ще одним способом оновлення влади могли б стати дострокові вибори до парламенту (хоча Віктор Ющенко обіцяв не розпускати Верховну Раду) та місцевих органів влади. Цей крок частково вивів би з влади стару номенклатуру і привів нові обличчя. Ще один метод очищення влади, на якому хотілося б наголосити, — це тиск громадськості, спрямований на те, щоб одіозні фігури старого режиму не увійшли до майбутньої влади. Показовим є приклад Миколи Азарова, проти введення якого в майбутню владу активно виступає громадськість. Якщо майбутня влада прислухається до цих вимог суспільства, то громадський тиск, очевидно, стане ще одним способом санації, тобто очищення влади.
Влодко Закалюжний, один із лідерів київського куща «Пори»:
— Україні потрібна люстрація. Її передусім треба проводити у двох напрямах. По-перше, треба дослідити злочини. Винні мають пройти через суд, їх не можна допускати до влади. Можливо, варто дослідити діяльність деяких партій на кшталт СДПУ(о) і заборонити їх діяльність. Це форма так званої комуністичної люстрації. Але вона обов'язково мусить відбуватися гласно. Інший момент – до влади не можна пускати старі кадри. Якщо вони були, скажімо, хабарниками при режимі Кучми, то крастимуть і при будь-якій іншій владі.
Опитував Володимир СЕМКІВ. | umoloda.kiev.ua
Люстрація майна
Метод боротьби з корупцією по-польськи
Польська влада все ширше використовує у своїй практиці інструмент люстрації. Цей термін означає очищення державного апарату й деяких найважливіших суспільних інститутів від осіб, які таємно співробітничали із спецслужбами і приховали цей факт від спеціальних «люстраційних» органів. Досі об’єктом «очищення» в Польщі були переважно агенти комуністичних спецслужб часів Польської народної республіки. Зокрема, минулого року польський Сейм ухвалив закон про опублікування в інтернеті списку всіх агентів комуністичних спецслужб, які є в архівах. Тепер люстрація стане складовим елементом антикорупційної боротьби.
Днями польський прем’єр Ярослав Качиньський представив уряду основні положення нового законопроекту «люстрації майна», що передбачає проведення аудиту власності політичних діячів і державних службовців країни з метою запобігання корупції. Згідно з цим законом, високопоставлені політики й чиновники будуть зобов’язані повідомляти не лише про свої особисті статки й майно, а й надавати аналогічну інформацію про членів родини, які проживають разом з ними. Прем’єр вважає, що новий закон «покладе край практиці фіктивної подачі декларацій високими чиновниками». Новий проект, повний зміст якого буде оприлюднений через два тижні, унеможливлює приховування правди про своє майно. Крім того, документ має замінити неефективний нинішній закон. Тепер категоріям людей, які підпадають під дію закону, доведеться пред’являти документи, що пояснюють походження всіх отриманих ними подарунків за п’ять років. Посилюється покарання за представлення сфальсифікованих документів. А всі відомості планується перевіряти за двома каналами — через незалежний аудит і через Центральну антикорупційну службу. Голова Постійного комітету Ради Міністрів Пшемислав Госевський зазначає, що «законопроект пропонує конкретне розв’язання проблеми і реальну карну відповідальність». На його думку, в проекті потрібно лише встановити останній термін надання майнових декларацій — до 15 травня.
Крім того, закон про люстрацію майна розширює перелік чиновників і посадових осіб, які підпадають під його дію. Для початку закон охопить, разом з членами родин, 320 тис. осіб. До цього списку належать співробітники соціальних служб, усіх державних компаній, зокрема, й регіональних, Національного фонду охорони здоров’я, дипломати, керівники комісії фінансового нагляду. Водночас прем’єр Качиньський виступив за обмеження списку людей, які обов’язково підлягають люстрації майна. «Чим ширше обійми, тим слабше стискаєш, а нам треба стискати сильно», — аргументував він свою позицію.
Ще одна «новинка» в польській антикорупційній боротьбі: політикам буде заборонено обіймати будь-які посади в компаніях, що функціонують у тих сферах, якими відають чиновники на державній службі. А всі податкові декларації держслужбовців повинні знаходитися в інтернеті у вільному доступі (виняток — лише декларації працівників спецслужб).
№8, п'ятниця, 19 січня 2007 | www.day.kiev.ua
В НАТО головне - люстрація
Інтерв'ю посла Чехії під назвою "Люстрація – ефективний інструмент зміни політичних еліт". Не дивлячись на традиційно хороші двосторонні відносини, Посол Чехії в Україні Ярослав Башта говорить, що ось вже півроку відчуває себе дивно. Чому – читати далі...
- Пане Посол, НАТО, до вступу до якого Україна активно готується, пред'являє високі вимоги до армії. Чехія - член Альянсу майже 10 років. Ви виконали всі вимоги одразу, чи модернізація армії давалася нелегко?
- Тоді для нас були важливі три складові: що робити зі зброєю, виробленою в Східній Європі, як переобладнати нашу оборонну промисловість, безпосередньо пов'язану з виробництвом країн Східної Європи, і як запровадити нові технології, що стосуються найбільш технічно складних компонентів озброєння. Це нагадує українську ситуацію.
Перше, що ми зробили - скоротили армію. Варто сказати, що армія у нас була дуже велика. Населення Чехословакії складало 15 млн жителів, а в армії служили 200 тисяч осіб. Для них не вистачало нічого. Скорочення проводилося поступово, практично протягом 14 років. Зараз в чеській армії служить 30 тисяч людей. Армія професійна й відповідає практично всім стандартам НАТО, що пред'являються. Поки нам не вдалося виконати тільки одну умову -спрямувати на потреби армії 2% ВВП. Але, думаю, через декілька років ми до цієї мети наблизимося.
10 років ми використали на те, щоб привернути нові інвестиції в оборонну галузь. Ви знаєте, що у нас є дуже хороший досвід з офсетами, складовими більше 30% об'єму в літакобудуванні. У 1999 році нам здавалося, що армії потрібно багато літаків L-159 ALKА. Зараз їх у нас 72, і ми розуміємо, що половини було б цілком досить.
- Рівень співпраці Чехії й України в оборонній галузі - хороший чи залишається бажати кращого?
- Наша військова співпраця обмежується постачаннями запчастин до устаткування. Ми все ще вирішуємо деякі проблеми, пов'язані з ліцензуванням. Але перш за все їх потрібно вирішити з Росією.
Ситуація ця стосується практично всіх країн-учасниць Варшавського договору і їхньої військової промисловості. Ліцензії ж на виробництво, наприклад, вертольотів, залишилися ще з часів Радянського Союзу. І з проблемою "авторських прав" ми стикаємося постійно.
- Разом з реформою армії палкі суперечки в Україні викликає проблема силовиків. Кожна з гілок влади прагне підпорядкувати силові структури собі. Для вашої країни ця проблема актуальна?
- У нас немає традиції війни за силовиків. Ми виходимо з того, що Чехія - країна парламентської демократії. А при такій побудові держави силовики не можуть грати велику роль. До того ж одразу після Оксамитової революції над силовиками було встановлено громадянський контроль.
Наприклад, міністром оборони ніколи не може бути військовий. Крім того, функції Міноборони і Генштабу чітко розподілені. Те ж саме з поліцією і Міністерством внутрішніх справ. У МВС - контролюючі функції, але міністр впливає на поліцію тільки тим, що він, як член уряду, пропонує кандидата на посаду президента поліції. Не більш того.
У руках міністерства знаходиться бюджет, але міністр внутрішніх справ не може давати вказівки, наприклад, загону дорожньої поліції.
- Така система запобігає зайвому політизуванню представника виконавчої влади?
- Для того, щоб не було зайвого політизування міністерств, опрацювали контрольні механізми. Вони в руках парламенту, оскільки саме в його руках найважливіший інструмент - бюджет.
Крім того, у нас, на відміну від України, силові міністерства ніяк не відокремлені від уряду і боротьби прем'єр-президент в зв'язку з цим немає. У нас і міністра закордонних справ, і міністра оборони призначає прем'єр, а не президент.
Ще один важливий момент - у нас практично завжди уряди коаліційні. І це також одна з можливих форм контролю. Коли представник однієї партії - міністр внутрішніх справ, а міністр оборони - з іншої, вони чудово самі один одного контролюють. Важливо, що у міністра одна партійна приналежність, а у його першого заступника інша.
- Українські політики в запалі сварок люблять згадувати один одному брудне політичне минуле. Свого часу в Чехії був прийнятий закон про люстрацію, що забороняє представникам комуністичного режиму обіймати високі державні пости. Ви вважаєте, що це правильно?
- Цей закон у нас був прийнятий у 1991 році. Про нього дуже багато говорили як хорошого, так і поганого. Скажу більше - він розділив політичну сцену і суспільство. У мене до цього закону особливе ставлення, тому що я очолював апеляційну комісію, що доводила або спростовувала зв'язок людини з комуністичним режимом. Адже в Чехії було багато людей, які насправді були не агентами, а жертвами режиму. Наприклад, якщо людині пропонували стати агентом, а він відмовився, то його досьє якийсь час залишалося в Службі.
Повертаючись до Закону про люстрацію, скажу наступне. Він передбачає, що люди, які обіймали за часів комуністичного режиму пост від керівника районної організації КП і вище, не можуть працювати на державній службі. Крім того, обіймати керівні пости не можуть люди, які були агентами комуністичної Служби безпеки, й ті, хто був членом так званої Народної міліції (Народна міліція - військова комуністична організація, заснована в Чехії в 1948 році. - Н. Я.).
Скандали, пов'язані з приховуванням даних про минуле, виникають і зараз. Але вони відбуваються все рідше.
- Що хорошого в такому законі? Ви створюєте у власній країні атмосферу тотальної підозри?
- Наш колишній прем'єр Мілош Земан із цього приводу дуже добре в іронічній формі сказав: "Закон про люстрацію потрібний був для того, аби комуністи трохи "відпочили" від влади". Закон про люстрацію став ефективним інструментом зміни політичних еліт. Скажу чесно - суперечки про доцільність ухвалення закону про люстрацію виникають у нас напередодні кожної виборчої кампанії. Проте закон поки діє і, мені здається, на користь суспільства.
- Чому ?
- Тому що, наприклад, неможливо, щоб кандидатом від демократичної партії стала людина, на яку розповсюджується дія Закону про люстрацію.
- Ви хочете сказати, що люди з комуністичним минулим не мають права приймати участі в політичному житті сучасної Чехії?
- Ні. Це не так. Закон цього не забороняє. Це вирішує сама партія. Hаприклад, комуністи такого від своїх кандидатів не вимагають. Демократичні ж партії пропускають в політичне життя людей тільки з чистим минулим.
- Пане Башта, Ви були Послом в Росії, тепер в Україні. Якщо порівнювати роботу в Москві та Києві з погляду взаємодії з офіційними інституціями, в чому різниця?
- Треба сказати, що позиція Чехії в Москві в той час, коли я став Послом, набагато відрізнялася від нинішньої. Я почав працювати Послом Чехії в Москві в 2000 році. Рівно рік пройшов після вступу нашої країни до НАТО і якраз перед нашим вступом в ЄС. Тоді наші політичні відносини з Росією не були найкращими.
У мене були три основні завдання - поліпшити політичні відносини в рамках своїх повноважень, вирішити питання боргу Росії перед Чехією і підвищити об'єм чеського експорту до Росії. Всі три завдання мені вдалося вирішити протягом п'яти років. Нам всім тоді потрібно було знайти спосіб комунікації з російською владою і російськими партнерами - знайти, що нас пов'язує, а не в чому ми протистоїмо
- Які завдання ви намагаєтеся вирішити в Києві?
- Тут все по-іншому. Політичні відносини не треба покращувати, бо вони хороші. І так було завжди. Тому я тут можу більше займатися економікою. Добре, що є зацікавленість обох країн у збільшенні інвестицій і товарообігу. Експорт складає близько 70% ВВП Чехії. Отже збільшення постачань наших товарів сюди - проблема актуальна. Але це вічне завдання всіх послів у всіх країнах світу.
Якщо говорити про враження, то вже півроку я відчуваю себе в Україні в трохи дивній ситуації.
- Чому?
- Тому що, з одного боку, це дружня країна, з якою особливих проблем немає, і про все можна домовитися. Але виконання цих домовленостей завжди вимагає більше часу і зусиль, ніж я думав. Наприклад, ситуація, що склалася навколо будівлі нашого посольства.
На початку 80-х у будівлі було Генконсульство Чехословакії. У 1993 році будівля була розділена, оскільки Чехословакія розділилася - одна частина відійшла нам, інша - Словакії. І з того часу ми так і тулимося в одній будівлі, яка вже застаріла і не може виконувати представницьких функцій в повному об'ємі.
З моменту мого приїзду до України я вже півроку займаюся тим, що хочу знайти приміщення для посольства і його орендувати. Не виходить! Виявляється, що тут не завжди працює принцип, що діє у всьому світі, - якщо про щось домовився, то ця домовленість виконується. В Україні свій принцип - ніби домовилися, а потім в останню мить раптом щось обов'язково міняється. Подібний досвід існує і в інших дипломатичних місій.
- Чи допомагає Вам у роботі досвід попереднього Посла Чехії в Україні - пана Карла Штіндла, реноме якого в моїй країні було дуже високим?
- Так, допомагає. Ми з паном Штіндлом знайомі багато років. Практично всі співробітники посольства - люди, яких вибрав Штіндл. І це дуже хороший приклад того, що з приходом нового посла погляд на проблеми не міняється кардинально. Я цьому дуже радий. Думаю, що співробітники посольства і всі наші партнери це відчувають.
- Останнє питання, якщо дозволите.
- Будь ласка.
- Пане Башта, Ви зустрічалися і з паном Ющенком, і з пані Тимошенко. Хто більше сподобався?
- (сміється) Це питання поставити дипломатові можна, але чекати, що він відповість, - ні.
Автор:Наталія Ярцева
понеділок, 16 лютого 2009 р.
ЛЮСТРАЦІЇ | МАНІФЕСТ
Ми, громадяни незалежної України, поділяючи цінності й надбання демократичних країн Світу, вимагаємо люстрації.
З кожним днем віддаляються Європейські прагнення українського народу.
Колишні кадебісти і комуністи створили нахабну корупційну систему, знищили довіру до Конституції і законів, підміною понять і провокаціями зібрали підписи за проведення антидержавних референдумів проти української мови, проти приєднання до колективної системи безпеки.
Вони небезпечні, вони йдуть далі.
Ми зрозуміли, що терміново необхідно заборонити функціонерам високого рангу:
• які скомпрометували себе у співпраці з КДБ та іншими спецорганами СРСР;
• які були членами Комуністичної партії СРСР;
• які займали керівні посади ВЛКСМ;
• які скомпрометували корупційною діяльністю;
протягом 5 років займати посади в державному апараті, балотуватись в представницькі органи, бути суддями і т. д.
Ми можемо це зробити.
А. Референдум.
Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.
Б. Революція.
Вийти і заборонити подібній Верховній Раді й депутатам існувати у нас в державі.
Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом.
Довіри до них немає.
Необхідна Революція.
Ми вийдемо.
З кожним днем віддаляються Європейські прагнення українського народу.
Колишні кадебісти і комуністи створили нахабну корупційну систему, знищили довіру до Конституції і законів, підміною понять і провокаціями зібрали підписи за проведення антидержавних референдумів проти української мови, проти приєднання до колективної системи безпеки.
Вони небезпечні, вони йдуть далі.
Ми зрозуміли, що терміново необхідно заборонити функціонерам високого рангу:
• які скомпрометували себе у співпраці з КДБ та іншими спецорганами СРСР;
• які були членами Комуністичної партії СРСР;
• які займали керівні посади ВЛКСМ;
• які скомпрометували корупційною діяльністю;
протягом 5 років займати посади в державному апараті, балотуватись в представницькі органи, бути суддями і т. д.
Ми можемо це зробити.
А. Референдум.
Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.
Б. Революція.
Вийти і заборонити подібній Верховній Раді й депутатам існувати у нас в державі.
Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом.
Довіри до них немає.
Необхідна Революція.
Ми вийдемо.
Підписатися на:
Дописи (Atom)