вівторок, 17 лютого 2009 р.

Життя після Кучми: декучмізація чи кадрове всепрощення?

Люстрація по-українськи

Дмитро ЛИХОВІЙ

А якщо побажати йому люстрації? (Фото Дмитра ЛИХОВІЯ..)

«Очищення через жертвопринесення» або й без нього

Цього слова бояться, але найбільше бояться ті, хто боїться відповідальності. Люстрація (з латини lustratio — очищення через жертвопринесення) — лише в первісному своєму значенні таке «кровожерне» поняття. У наш час це означає заборону на заняття посад у державному апараті для осіб, якi скомпрометували себе співпрацею або співучастю в попередній злочинній системі. Україна підходила до межі, на якій можливе таке очищення, на початку 1990-х років — після руйнування червоного тоталітарного устрою, разом з іншими постсоціалістичними країнами та республіками. Утім тоді, на відміну, скажімо, від Чехії, нам забракло снаги переступити дуже багато меж між гіршим минулим і кращим майбутнім. Тому Україна й залишилася в малопривабливій «сірій» зоні переходу, або — і в останні роки це стало помітно — навіть почала відкат назад до тоталітаризму.

Сьогодні, після перемоги помаранчевої революції, яку багато хто вважає другим, нарешті — вдалим етапом національно-демократичного зламу початку 90-х, настав час порушити питання люстрації повторно. Ба, більше — слід його ще більш загострити. Адже час, що минув після краху комуністичної системи, показав (у порівнянні з іншими країнами Східної Європи), куди ми могли прийти в разі кардинальної зміни ідеології державного будівництва, відмови від певних пережитків минулого, і куди насправді докотилися.

Правильний вибір у нинішній «нульовій точці» — очищення, зміна орієнтирів, рушійних сил і принципів — обов'язково пришвидшить наш рух до мети — демократичної заможної Європи. Неправильний — збереже нинішню систему корупції, про потребу зміни якої так багато говорили щирі помаранчеві революціонери. І тут постають виклики люстрації: міняти тільки «голови», з яких гниє риба, і сподіватися, що відтак очиститься й решта «тіла», чи починати масштабну заміну «гвинтиків» в управлінському механізмі?

Як це було в сусідів

Саме такі два люстраційні підходи — різкіший і м'якший — виявили у своїй недавній практиці країни Східної Європи.

«Винні ми всі», — цими словами Вацлав Гавел у 1989 році на Венцеславській площі Праги намагався переконати чеський народ, який вимагав розправи над комуністами, не повторювати ні чистки 50-х років, ні чистки після «празької весни». Але депутати Федеральної асамблеї Чехословаччини тоді вирішили інакше і, попри стриманість головних дійових осіб «оксамитової революції», прийняли закон про люстрацію. Він заборонив доступ до державної служби впродовж п'яти років колишнім співробітникам Служби держбезпеки (СтБ), керівникам КПЧ та народної міліції найвищого рангу. Під його дію підпав щонайменше мільйон громадян, що дуже суттєво для невеличкої країни. Ініційований правою, ультра-ліберальною Громадянською демократичною партією, цей закон призвів до виявів обурення у Словаччині, де більшість політиків були на той час комуністами. Але, зауважують спостерігачі, саме Чехія зараз живе найкраще з-поміж усіх країн колишнього соціалістичного табору. Подіяв люстраційний радикалізм у підходах до формування нової влади: через кардинальну заміну виконавців змінилося мислення державної системи взагалі.

Інший підхід — той, за якого змінюється мислення не всієї машини, а окремих голів, і ці голови не позбавляються права лишатися у складі системи. Приклад — Польща, де комуністичний апарат плавно увійшов у перехідний період і відтак уникнув чисток. У ті роки відомий опозиціонер Тадеуш Мазовецький сказав слова, які стали девізом усього процесу зміни польської системи: «Нам треба підвести жирну риску під минулим». Вам це не нагадує слова декого з наших опозиційних лідерів про потребу «перегорнути сторінку»? Утім і в братів-ляхів є закон про люстрацію, визнаний Конституційним судом таким, що не суперечить їхньому Основному закону. Основний сенс його полягає в тому, аби вилучити з органів влади колишніх агентів спецслужб та інформаторів радянського КДБ. Однак ідеться не про повальні «зачистки», а про надання цим людям шансу покаятися: якщо політичний керівник до 1990 року «стукав» або «співпрацював», він має подати у спеціальний суд відповідну заяву. Така собі «явка з повинною». Покарання ж у вигляді звільнення буде невідворотним тоді, коли виявиться, що «об'єкт» приховав таку пляму у своїй біографії. І механізм діє. Зокрема, днями люстраційний суд Польщі таким чином «зняв» самого голову парламенту (сейму) — Юзефа Олекси. Така «м'яка» люстрація народилася з імперативу морального очищення, а не покарання. Але і її суть полягає аж ніяк не в забутті минулих гріхів, а в гаслі «Амністії — так, амнезії — ні».

Хто проти «табу» на бандитів?

Багато хто, оцінюючи ці порівняння, може згадати й досвід інших країн, де обійшлися навіть без ліберальних люстрацій. Багато хто заявить, що люстраційні паралелі не є правомірними через несхожість самих устроїв, які нібито потрібно карати радикальною зміною кадрів: тоді в них — соціалізм-тоталітаризм, з яким усе зрозуміло, зараз у нас — уже ринок і сяка-така, та все ж демократія. Однак зауважмо: переможці виборів — Віктор Ющенко і К — мали на своїх помаранчевих прапорах гасло кардинальної зміни системи влади і, що головне, — її очищення, демократизації. «Так!» Ющенка стосувалося передусім приведення у владу нових людей із «чесними руками, які не крадуть». Тож чому б не застосувати люстрацію по-українському саме в такому сенсі? Адже, зауважмо, якщо ендеерівські «штазі», чеські «еспебешники» чи польські «стукачі» страждали вже за те, що віддано працювали в рамках тодішнього законодавства, але в системі, яка за визначенням була злочинною, то наші антигерої відзначилися грубими порушеннями існуючих, дуже навіть правильних законів демократичного суспільства. Чи не ставила українська опозиція вимогу: закон — один для всіх? Чому тоді хтось має сидіти в тюрмі за вкрадений мішок картоплі, а той, хто поцупив у держави три мільярди (згадаймо Криворіжсталь), може домовлятися про свою присутність у новій владі?

«Наша» люстрація в цьому сенсі уявляється виконанням передвиборчих обіцянок, а не «жаданням крові». Звісно, не слід забороняти представникам старої влади обіймати посади в новому апараті. Бо й на місцях, і в центрі на різних щаблях дуже багато міцних професіоналів, чиновників, які чесно працювали на громаду й Україну, навіть маючи на стіні портрет Кучми. Однак є й неміряно тих, кому (за зразком тієї ж Польщі, за приписом спеціального закону чи без нього) просто необхідно пройти своєрідне чистилище. Людські долі ламали конкретні злочинці при владі, цілком матеріальні «орли» відрізали журналістам голови, реальні клептомани крали десятками державні підприємства, і право громадян на вибір нової влади нищили чинні сатрапи. І якщо боятися наполохати певний регіон чи певну сферу заміною скомпрометованих управлінських кадрів, то це означатиме ні що інше, як збереження на державному рівні ідеології вседозволеності та брудних рук.

Невже хтось вірить у те, що колишній пекельний цербер може стати янголом і долучитися до розбудови помаранчевого раю, лише постоявши на майдані у шарфі відповідного кольору? Невже Кримінальний кодекс нової України проігнорує десять років правової сваволі? Невже наслідком найбруднішої в історії України виборчої кампанії так і не стане хоч кілька показових судів? Невже репресії залишаться безкарними, і навіть найрезонансніші кримінальні справи, для доведення яких до остаточного розслідування потрібна лише воля вищого політичного керівництва, так і залишаться «законсервованими»?

Та якщо навіть не «педалювати» кримінальні переслідування, а зачепити лише питання кадрових принципів: невже злочинці, яким по справедливості світило б до 12 років неволі, будуть вільні прилаштовуватися на нові терміни у керівні крісла й при новій владі? Якщо все село розуміє, що голова — бандит і падлюка, то чи не є це підставою для люстрації на низовому рівні? Невже в нас така коротка «лава запасних», спроможних працювати на Україну, щоб не очистити кожух від вошей?

Як бачимо, питань вистачає, а з відповідями наразі сутужно. Серед тих натяків, які звучать із вуст нового Президента, поки що нічого не чути про потребу люстрації по-українськи, такої собі «декучмізації». А вона таки була б незайвою, хоча б у ліберальному вигляді. Бо ж народ, який зробив «помаранчевих» новою владою, хоче якнайшвидше відчути результати своїх старань. І п'ять років першого президентського терміну Ющенка цілком могли б стати — за прикладом братів-чехів — п'ятьма роками очищення через «табу» на присутність у владі бандитів «старого скликання». Бо злочинність — штука заразна...


P.S. «УМ» вважає тему люстрації вельми актуальною на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства і закликає долучатися до відкритої дискусії.

КОМЕНТАРІ З ПРИВОДУ

Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій:

— Люстрація як спосіб очищення нової влади від старих еліт та кадрів для України не є ефективною і дієвою. Ці механізми були ефективними для невеликих держав, які пройшли фазу «оксамитових революцій». Щоправда, інколи люстрація була сумнівною з точки зору чистоти переходу до демократії. Скажімо, балтійська модель спиралася здебільшого на етнічні фактори.

Для України ж, нація якої створена на громадянській, а не етнічній основі, така модель буде не консолідуючою, а роз'єднуючою.

Люстрація не на законодавчому рівні, а де-факто може відбутися, якщо майбутня влада формуватиме уряд за політичною моделлю. Ця модель передбачає, що у владу йдуть ті політики, які здобули підтримку населення під час виборів. У такому випадку люстрація стане просто недоречною, адже відпаде потреба «розбавляти» уряд людьми зі старих еліт. Утвориться ефективна модель політичного управління: стара еліта і старі кадри будуть змушені або йти з політики, або переходити в опозицію й чекати нових виборів. Тоді зміну еліт вирішуватиме не закон про люстрацію, а виборець. А сенс люстрації в її посткомуністичному значенні просто відпаде.

Володимир Полохало, шеф-редактор часопису «Політична думка»:

— Суспільство очищається тоді, коли винні несуть відповідальність. Якщо говорити про зміну політичного режиму, то є два способи морального і політичного очищення. Один із них – це каяття, інший – кара людей, які порушували закон і права людей. Дуже справедливими виглядають вимоги довести до логічного завершення справу Гонгадзе, дослідити фальсифікації на минулих виборах та багато-багато інших справ. Якщо ті, хто був причетний до злочинів, будуть покарані, то це якраз і буде шлях до оздоровлення суспільства. Йдеться, звичайно, не про розправу. Для цього існує судова гілка влади, яка повинна зайнятися злочинами в межах закону.

Олесь Доній, голова Центру дослідження політичних цінностей:

— Найбільш необхідною люстрація була в 1991 році. Тоді в органах влади треба було обмежити присутність агентури КДБ і номенклатури КПРС. Зараз я не бачу можливості введення люстраційного законодавства, адже нема критеріїв, за якими можна обмежити присутність певних людей у владі. Ті, хто чинив злочин, мусять бути засуджені, але це не означає, що до влади не можна пускати всіх, хто був у Кучми. Питання очищення влади – значно ширше.

Люстраційне законодавство є одним із методів очищення, але найменш реальним. Як на мене, ще одним способом оновлення влади могли б стати дострокові вибори до парламенту (хоча Віктор Ющенко обіцяв не розпускати Верховну Раду) та місцевих органів влади. Цей крок частково вивів би з влади стару номенклатуру і привів нові обличчя. Ще один метод очищення влади, на якому хотілося б наголосити, — це тиск громадськості, спрямований на те, щоб одіозні фігури старого режиму не увійшли до майбутньої влади. Показовим є приклад Миколи Азарова, проти введення якого в майбутню владу активно виступає громадськість. Якщо майбутня влада прислухається до цих вимог суспільства, то громадський тиск, очевидно, стане ще одним способом санації, тобто очищення влади.

Влодко Закалюжний, один із лідерів київського куща «Пори»:

— Україні потрібна люстрація. Її передусім треба проводити у двох напрямах. По-перше, треба дослідити злочини. Винні мають пройти через суд, їх не можна допускати до влади. Можливо, варто дослідити діяльність деяких партій на кшталт СДПУ(о) і заборонити їх діяльність. Це форма так званої комуністичної люстрації. Але вона обов'язково мусить відбуватися гласно. Інший момент – до влади не можна пускати старі кадри. Якщо вони були, скажімо, хабарниками при режимі Кучми, то крастимуть і при будь-якій іншій владі.

Опитував Володимир СЕМКІВ. | umoloda.kiev.ua

Немає коментарів:

Дописати коментар